На світанку Ярину розбудив дзвін. Вона сіла на ліжку, перехрестилася. Ще вчора чула, як чорний крук, провісник смерті, кричав, кружляючи над прибережними травами, а потім завернув на Катрусине обійстя.
– Катруся вмерла, це по ній дзвонять, – промовила пошепки Ярина. – Вмерла в травні, у пору, коли природа святкує своє воскресіння, пішла у темноту смерті, залишивши все. Життя – обман, смерть – істина, якої ще ніхто не розгадав.
Поволі підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Травневий ранок привітав її білими нарцисами, що, вмившись вранішньою росою, згорнули свої пелюстки, чекаючи появи сонця.
– Катруся вмерла, – навіщось повторила Ярина і почала повільно одягатися.
Колись Катруся була її найкращою подругою. Одиначка, вона виділялася з-поміж дівчат вишуканою шляхетністю, ніжною вродою. Завжди усміхнена, з великими карими очима і тонкими чорними бровами, володіла тією магічною силою, що заставляла всіх їй коритися. Хлопці бігали за Катрусею ще з дитинства, дівчата заздрили їй і старалися бути подібними до неї. Вона чудово співала і танцювала, ніколи ніхто не бачив її роздратованою чи злою. Найкраще одягалася, найкраще вчилася у школі. Все у її житті складалося так гарно і легко, як у казці, жила оточена любов’ю родини, у якій ніколи не було сварок чи нестатків.
Тоді, коли Катруся з книжкою в руках колисалася у кріслі-гойдалці, Ярина з мамою мліли у колгоспних буряках.