Василь Лісовецький почав глухнути посеред літа. Зрозумів це, коли перестав чути цокання годинника і спів пташок. У голові час від часу з’являвся дивний шум, після якого звуки навколишнього світу ставали все тихішими. Дружина слізно просила Василя поїхати до лікаря, але він вперто віднікувався. Лише коли почав іще й сліпнути, зрозумів, що самотужки з хворобою не впорається.
Діагноз прозвучав, як найжорстокіший вирок: пухлина головного мозку. Після важкої операції та кількамісячного перебування в столичній клініці Василь повернувся додому глухим і сліпим.
Дружина водила чоловіка за руку всюди, куди ходила сама, голила, купала, щоденно одягала його в чисту сорочку, розчісувала йому волосся і дякувала Богові, що зберіг Василеві життя.
Василя з Ганнусею, або, як він називав її, Нусею, звела доля на початку сімдесятих років. Закінчивши музичне училище, парубок працював у селі завідувачем клубу і вчителем музики одночасно. Він був неабияким скрипалем, організував ансамбль «Лейбики», члени якого згодом здобули славу весільних музикантів. Високого, вродливого та завжди веселого юнака немов магнітом тягнуло до гурту, скрипки та дівчат. За зароблені на весіллях гроші купив мотоцикл «Ява» і гасав на ньому по селу, як навіжений. Будь-яка робота горіла у Василевих руках. Він постійно жартував, співав, а за найменшої нагоди звабливими очима закохував у себе дівчат і навіть молодиць.
Василева мати мала крутий норов, тому, підбираючи собі невістку, а синові дружину, знаходила гандж чи не в кожної сільської дівчини.
Якось на початку січня, коли морозяне зимове повітря дихало пекучим холодом, юнак, роздягнувшись до сорочки, рубав дрова. Рипнула хвіртка, і на подвір’ї з’явилася Леся, Василева молодша сестра, яка навчалася у Львові, з незнайомою дівчиною.
– Знайомтеся, – сказала замість привітання. – Це – мій брат Василь, батяр і гульвіса, а це – моя однокурсниця і подруга Ганнуся, відмінниця, художниця і невиправна мрійниця.
– Доброго дня, – привіталася Ганнуся, простягаючи Василеві почервонілу від морозу руку.
– Чому така студена? – здивувався юнак і декелька разів гаряче хукнув на задубілу долоньку.
Дівчина зніяковіла, притулила зігріту долоню до свого личка і з подивуванням та захопленням подивилася на вродливого парубка, який легко, немов іграшкою, забавлявся сокирою, підкидаючи її високо так, що вона, декілька разів перевернувшись у повітрі, знову потрапляла йому до рук.
А наступного дня, проводжаючи дівчат до потяга, Василь запросив Ганнусю приїхати до них під час зимових канікул.
Ніщо не проходить повз материнське око. Магда Лісовецька (Василева мати) придивилась, що Ганнуся не достатньо вродлива, що фарбує нігті та брови.
– Ото, синойку, – почала облесно, – такі файні дівки вертяться близойко, що зір ся губить. Невелика то штука, дітинко, зв’язатися з міською зайдою, яка зупи зварити не вміє. Чуже – воно завсігди чуже. За домом, за родинов бануватиме, д’хаті десять літ не привикне. А ци-с видів, синойку, яке воно тонойке, волосів’я пасмами, ніс пиркатий. Та ти красен, як ясне сонейко, всьо при тобі. Маєш на столі і в коморі, співаш, як соловейко, горівков ся не обпиваєш. Ци не вглупієш у зайду залюбитися?
Василь почувався враженим у саме серце.
– Краса, мамо, у душі захована, – промовив докірливо.
– Ого-го, сину, много ти знаєш, де що сховане. Потихойки, помалейко, не кіпишуй. Туткаль жиєш, туткаль і шукай собі дівча. Оно по сусідству Марися Митрова – біленечка, із сивими вічками, з чорними брівками. Бери, закіль не пізно, закіль нихто не злакомився на каміницю, то і є твій час.
– Але ж я нічого до неї не відчуваю.
– Притисни кілька разів д’собі, то й відчуєш. Ба, а до сеї вже-с за один день відчув? Сміх, та й годі. Чи ти всліп, що не видиш, яка вона магулювата?
– Годі, мамо. Дівчина як дівчина. Дуже мила, приємна, – не здавався Василь.
– Бодай-сь всліп… та бодай-сь всліп, коли не видиш того, що всі видят! Ти її тепер не видиш, а коли увидиш, буде запізно. Кулаки меш гризти, а не відтрутиш, бо то вже твоє.
На зимові канікули Леся приїхала без Ганнусі, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дівчина, незважаючи на мамині заборони і прокльони.
Не сподівалася побачити Василя, але неймовірно зраділа його приїзду.
– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумів, що ти мені вже люба. Маєш бути моєю.
– У вашому краї людину звідусіль оточує казка, – шепотіла щасливо.
– Житимеш у нашому краї. Житимеш у казці.
– Мовчи, бо наврочиш.
– Мовчу.
Не допомогли ні материнські сердиті сльози, ні батькове похмуре мовчання. Василь щотижня їздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеї, на концерти, цілувалися, обнімалися, а після Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За місяць отримали свідоцтво про одруження. Опісля поїхали на озеро Синевир, до фортеці Тустань і на скелі Довбуша.
– Загадай бажання, і я його виконаю, – шепотів щасливо, цілуючи молоду дружину.
– Хочу, щоб ти освідчився мені по-бойківськи, – кокетувала Ганнуся.
– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цілував би-м тя сночи і зранейка, як малейке дітинча, водив би-м тя горами і долами, щоби всі люди, які нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такі збиранки, яких нихто николи й не видів, укладав би-м тя горілиць на пахучому сіні, щоб звізди небесні засвідчили, яка-сь красна, віддав би-м те остатну сорочку, лем би вічка твої до мене сміялися.
Відтоді і стала Нусею.
Нуся з Василем учителювали. Їхнє життя, як тепле літнє повітря, попливло розмірено і спокійно. За півтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзі після хрестин молода сім’я переселилася у новозбудовану хату, стіни якої Нуся розфарбувала власноруч.
Коли переступили поріг нової оселі, подала Василеві скрипку і попросила заграти «на долю». Невідома їй досі мелодія звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закохані душі з’єдналися у тому пісенному вирі блаженства, сподіваючись на добру і щасливу долю.
Всепереможна пристрасть Василя до божевільно швидкої їзди не вщухла навіть після народження дитини. Якось у неділю, обминаючи п’яного сусіда, не впорався з керуванням і перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятає, хто його підняв, хто допровадив додому. До лікарів не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом і що все само собою минеться.
На Покрову Нуся одягнула чоловіка у вишиванку і повела через ліси у сусіднє село до його рідної сестри Лесі на празник. Ішли поміж зеленими соснами і ялицями, міцно тримаючись за руки, наче діти. Сонце пригрівало, немов посеред літа, і тільки пожовкле листя у мовчазному лісі нагадувало про осінь.
– Я живу неначе у страшному підземеллі, не бачу найменшого сонячного промінчика, не чую власного голосу, і лише твоя рука тримає мене на цьому світі, – промовив тихо, але з великим жалем.
– Колись я думав, що так мучаться після смерті нерозкаяні грішники: вони нічого не чують, не бачать, цілковита темрява і загробна тиша поглинають їхні душі. Але їм іще важче, ніж мені, бо в них немає рятівної руки.
Нуся погладила чоловікову сиву, як лунь, голову і заговорила, начебто забувши, що він її не чує: «Вічної радості не буває, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутністю нашого життя».
На празнику родичі спочатку співчутливо і ніяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися їхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горілку, співали й жартували, бо празник є для того, щоб веселитися.
– Такий світ важелезний, такий гіркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камінь глодати. Нагла несподівана смерть звалила Нуську Лісовецьку просто на оборі, коло самої студні, – зупинялася чи не біля кожного подвір’я дев’яносторічна баба Домка, повідомляючи новину. – Добре, що небіжка Магда того всього не видит.
Люди миттю збіглися на Василеве обійстя: хтось голосив, хтось замітав подвір’я, жінки прибирали кімнати. Нусина подруга повідомляла Василевій доньці Настуні і сестрі Лесі гірку новину. Ніхто не знав, як про це розповісти Василеві, тому вирішили дочекатися приїзду доньки і сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвір, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простір, а потім, хитаючись, пішов з простягнутою рукою просто до того місця, де на лаві під старою липою лежало тіло його Нусі, яке студеніло.