– Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми переїхали до вас? Тобі було краще, спокійніше самому?
Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши руками підборіддя, уважно стежила, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури.
– Відчепися, ти мені заважаєш.
– Завжди ти так. Я бачу, розумію – сердишся. І мама моя розуміє.
– Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли?
Яринка ображено надула губи, а через хвилину її личко знову прояснилося і вона таємниче зашепотіла:
– Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цілувалися.
– Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки.
– А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний – все робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шкода, що ти журишся, і я колись навіть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самі, хіба тобі не було важко?
– Це я сам жив, а тато… Тато уже після першого року самотності знайшов твою маму і годинами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене?
– Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готувати їжу. Я завжди прибиратиму у твоїй кімнаті.
– Ти добра, – Олексій лагідно подивився на Яринку, – але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову своїми теоріями, намагаєшся жаліти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті?
– Я, бо дуже хочу. щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя мама.
– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила?
– А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очима, чорними бровами, рівнесеньким носом і гарними губами. Я намалювала її у жовтій сукні.
– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.
– Чому у тебе так багато однакових фігурок?
– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею.
– А ось коні, – добавила Яринка.
– І звідки ж ти дізналася? – засміявся Олексій. – Я ще всі фігури лакуватиму.
– Хочеш я тобі притчу розповім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. – Ну й квола ж ти і малюсінька, – сміється сонце. – Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тільки на невеличку ділянку землі. От я, цілу землю зігріваю.
Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмурніло навкруги, сумно так стало.
– Ну і притча. Нісенітниця якась. Сама придумала?
– Сама, – зізналася Яринка. – Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним із білими вітрилами.
– А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорадськими жуками. Згода?
– Тобі таке не вдасться, – дзвінко сміється Яринка, закинувши назад голову.
Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фігурами.
Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося у її голубих очах.
– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.
– Не називайте мене так, тільки мама могла мене так називати, – похмуро відповів Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.
– Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.
– Олексію, візьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.
– Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.
– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у вашому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.
– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю, – обізвався тато.
– Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.
– Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.
– Ідіть собі куди хочете, робіть що хочете, а мені дайте спокій, – нервово підвівся з-за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов з кімнати.
Деякий час всі мовчали.
– Він за своєю мамою сумує, а взагалі він хороший, – порушила мовчанку Яринка.
– Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу полюбила Олексієвого, як рідного.
На летовище Олексій пішов із друзями – Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, чудова музика допомогли розвіятись і він призабув батька і його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялись діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлопці відчули себе дорослими і вільними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе «Славутич», після чого знову пішли ближче до літаків. Раптом Олексій побачив своїх. Вони ішли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами. то до тата. Почуття ніжності до дівчинки жило у серці Олексія з першого дня їхнього знайомства. Чисті, світлі очі Яринки випромінювали таку щирість і доброту, що не любити її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, повернувшись, пішов з друзями у протилежний бік.
Купивши по морозиву, хлопці з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ-27, що демонстрував фігури вищого пілотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився як він виконував «кобру», сміливо опускався вниз. Всі були в захопленні – сміялися, аплодували. І раптом літак, перекинувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню і диму сягнули небес… У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пішла Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, він побіг летовищем. Звідусіль доносилися зойки, крики, стогони.
– Туди не можна, – перекрили дорогу військові.
– Пустіть, там Яринка, тато, тьотя Іра.
Олексій проривається і біжить летовищем крізь плачі і крики людей. Навколо мертві і поранені, рештки тіл – ноги, руки, голова дівчинки.
– Тату, Яринко…! – уже кричить він і не чує свого голосу.
– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.
І раптом хлопець бачить їх, ідуть просто до нього. У батька закривавлене чоло, кров стікає по лиці. Він несе Яринку, на обличчі якої ані кровинки. З диким розпачем Олексій обхопив руками свою коротко стрижену голову.
– Лесику, дитинко, – тьотя Іра обнімає його і цілує в лице.
– Яринка… – Олексій плаче вголос.
– Синку, вона жива, – батько закривавленим чолом притулився до сина.
А назустріч біжать і біжать люди…
Додому прийшов пізно ввечері. Його зустріла моторошна тиша. Несподівано задзвонив телефон. Це телефонувала з села Яринчина бабуся.
– Як ви там, чи не сталося з вами біди? – запитала з тривогою в голосі.
– Ми були на летовищі. Там вибухнув літак. У Яринки струс мозку і перелом ноги, тато також травмований, тьотя Іра залишилась з ними у лікарні, – розповідав Олексій.
– Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефоную. Ввімкнула телевізор. а там… Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне. Дякую Господу, що ви живі залишились, рідненькі мої.
Вона плакала і ще довго говорила крізь сльози.
Попрощавшись з бабусею, ввімкнув телевізор. Знову побачив злощасного літака-убивцю, що, перетворившись на величезний палаючий смолоскип, покотився на людей у тому напрямку, куди пішли тато з Яринкою і тьотею Ірою. Страх вкотре почав холодом підповзати до грудей і Олексій вимкнув телевізор.
Раз по раз дзвонив телефон, знайомі і друзі цікавились долею їхньої родини. Заслонив шторами вікна і тиша стала ще моторошнішою. Вона загрозливо проглядала з усіх куточків оселі, заповнювала простір, вповзала в душу і перетворювалась у страшну нудьгу. Він зайшов до своєї кімнати, але нудьга була такою нестерпною, як тоді, коли повернувся з похорону матері. Посидівши кілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які Яринка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скляними очима і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світло і зайшов до кімнати, в якій жили батько з тьотею Ірою. Побачивши на дивані білу батькову сорочку, занурився в неї обличчям.
– Вони ж могли всі…
Знову задзвонив телефон. Це була тьотя Іра.
– Олексію, в холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розігрій собі і поїж.
– Добре, – відповів стримано, хоча знав, що їсти не буде. – Як ви там?
– Татові почистили і позашивали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хвилюйся, все буде добре.
– Пробачте мені, – промовив тихо.
– Лесику, ми всі тебе дуже любимо, – раптом заплакала тьотя Іра.
Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася і він виразно почув крик. Прислухався… Всюди тихо. Знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав у руки кожну шахову фігурку і, потримавши, клав на місце.
– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.
Було далеко за північ, але сон не йшов до Олексія. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик…
Ішов Львовом ніби кладовищем – так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позначені чорними стрічками, ніби жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло по небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ранок розсівав смуток, звідкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пішов до лікарні.
– Вам до кого? – запитала молода дівчина в білому халаті.
– До Косарських, – промовив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. – Вони всі живі?
– Звичайно, – відповіла коротко і провела його до палати.
– Лесик прийшов! – радісно вигукнула Яринка.
Вона лежала із забинтованою головою на якомусь дуже високому ліжку, до правої ноги було підвішено вантаж.
– Чому ти сама? – роззирнувся по палаті Олексій.
– Вона не сама, вона зі мною, – зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я піду до інших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.
– Зі мною мама сидить, але зараз вона пішла до тата, який лежить у сусідній палаті, – сказала, усміхаючись, дівчинка.
– Ану відгадай, що я тобі приніс?
– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини і… напевне, цукерки.
– Ось, бери, – витягнув з коробки і простягнув їй чудовий голубий з білими вітрилами кораблик.
– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щасливі, – щиро зазирнула Олексієві в очі.
А здалеку донісся похоронний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними…