Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нікому розгледіти.
Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які будують на турбазах. Широке подвір’я, огорожене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.
– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, відділена від цілого світу своїм минулим. Старе і мале у селі знало, що вона забила свого чоловіка, за що відсиділа в тюрмі не цілих чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали і так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.
Неподалік будинку покійний побудував сарай, в якому Яна тримала корову і декілька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловічу і жіночу роботу. Повернувшись з в’язниці, поставила на могилі чоловіка хрест з фотокарткою і написом, що вказував ім’я і прізвище покійного, а також дату народження і смерті. Місця ще залишилось досить і хтось внизу видряпав слова: Загинув від руки убивці – Яни Ковальської.
Життя кожної людини – це цілий світ з своїми болями і радощами, відкриттями і розчаруваннями. Для Яни цей світ давно втратив усі барви, працею рятувалася від невимовного болю, тяжкий гріх, вчинений десять років тому, не давав душі спокою. Жила ніби у вигнанні, ставши заручницею власного вчинку, в очікуванні ще більших страждань. Кажуть, що якщо тіло страждає, то душа відчуває полегшення. А в неї було навпаки. Болісно завважувала, що страждання не знівечили її вроди, ніби вона знала якусь нікому невідому таємницю краси і здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло і відчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов віддавала небесам, щодень з відчаєм спостерігала за сходом і заходом сонця. Тікаючи сама від себе, душею тулилася до рідного лісу, що ховав її від людських очей.
Був кінець серпня – час, коли літо вже не літо і осінь ще не осінь. Скошені отави, полукіпки вівса, жовтіюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвідчували, що літо наближається до межі, незважаючи на спекотну погоду. Ранки і вечори віддавали прохолодою.
Яна, набравши десятилітрове відро ожини, повільно брела стежкою до своєї хати. Раптом у високій траві вона побачила скоцюрблене тіло людини. Залишила відро на стежці, з острахом підійшла ближче і уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блідим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола і зрозуміла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечі, але він не прокинувся, кілька разів вдарила долонею по лиці – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлій посинілій нозі завважила два маленьких знаки від укусу. Зрозуміла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, ніби закам’яніла, гарячково шукаючи виходу, а потім, вхопивши хлопця під руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тіло було дуже важке, і Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лісу. Ноги юнака весь час об щось зачіпались. Він голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, і ми будемо біля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»
Біля траси юнак знову знепритомнів.
Надворі смеркалося… Кілька машин проїхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочині, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксі грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив біля самої жінки.
– Син вмирає, будь ласка, допоможіть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пізніше, я обов’язково віднайду вас…
У лікарні хлопця, якому стало ще гірше, помістили в реанімаційне відділення. Медсестра з реєстраційною карткою підійшла до Яни, що самотньо сиділа в коридорі.
– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять років».
Більше вона нічого не могла придумати.
– Я розрахуюся з усіма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчі ліки. В мене є гроші, багато грошей.
– Лікарю, – підбігла до якогось лікаря. – Лікарю, я віддячу всім, я… я дуже багата… врятуйте його.
– Постараємось, – кинув коротко і якось дивно подививсь на неї.
Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сіла на одне з крісел і всесильна тиша разом з темрявою огорнули її. В серці знову ворухнулося звичне їй відчуття розпачу, що ніби провадило її по кривавій дорозі. Сиділа серед тиші. а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.
– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…
Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігла вечорами на побачення по розквітлій землі, несучи в серці оксамитову мелодію кохання…
Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу вона не витримала… Вхопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею у чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…
Відтоді зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод і темрява. Якась нелюдська сила помагала їй жити і пам’ятати кожну хвилю про неминучість смерті.
На другий день здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Вона тулилася до стіни у лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була підключена крапельниця.
Надвечір вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги і тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.
– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став мені єдиною надією на світі, – молилася пошерхлими устами.
Раптом мимо, майже нечутно, проїхала машина і, перегнавши її, зупинилася.
– Сідайте, Яно, я вас підвезу. Місцевий священик, вийшовши з машини, відчинив перед Яною дверцята.
Розгублено подивилася на нього, але у півтемряві не побачила обличчя, хвильку постояла і мовчки сіла на переднє сидіння.
– Дякую, отче.
– Звідки ж ви так пізно? Голос його звучав м’яко, лагідно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.
Він не квапився їхати, поклав руку на Янину голову і тихо промовив: «Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва і покаяння – це ті дві сили, які ще нікого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбійника. Прийдіть до церкви, приступіть до святої сповіді».
Наступного дня, в неділю, Яна вперше за багато років переступила поріг старої дерев’яної церкви і «під обстрілом» багатьох здивованих поглядів, пройшла до сповіді. Побілілими устами, ніби на страшному суді, розповідала про свій гріх, про свій страх, про той нестерпний біль, що безнастанно шматував її сторозтерзану душу. І коли священик поклав їй руку на голову, даючи дозвіл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машині.
– Я молитимусь за вас, Яно.
У другій половині дня поїхала до лікарні. Чергова медсестра повідомила, що хлопця, який, до речі, не Богдан, а Святослав, перевели з реанімаційного відділення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабілізувався.
Побачивши її, засвітився усмішкою.
– Спасибі вам, що врятували мені життя.
– Слава Богу, слава Богу, – шепотіла Яна.
Сиділа біля нього і слухала розповідь про те, що він круглий сирота, що живе тільки з бабусею, яка давно хворіє туберкульозом і більше часу знаходиться у лікарні, ніж дома.
– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити твою долю, – гладила його біляве коротко стрижене волосся.
– Святослав… Яке прекрасне ім’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала…
Коли вийшла з лікарні, був уже вечір. Світ ніби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячі зір засвітилися в небі.
– Коли одужаю, тітонько Яно, обов’язково до вас приїжджатиму, – вчувалося Святославове.
– Приїдь, синку, приїдь до тітки Яни, приїдь дитино. Я для вас з бабусею, що зможу… Скільки зможу… Чим зможу… Господи, це ж таке щастя, такий дар від тебе.
Осінь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сіяла полями їдкий дим, лякаючи людей неминучим приходом зими. Вродливий світловолосий юнак і стара, дуже згорблена бабуся зупинилися біля гурту людей, що терпеливо перебирали поношені речі, які можна було за безцінь купити і хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись і одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.
– Ми шукаємо хату Яни Ковальської.
– Це ж, мабуть, тієї, що чоловіка свого замордувала? – відізвалася та сама молодиця.
– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.
– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.
Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася у його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати…