Володя слухає музику. Лежить із заплющеними очима й слухає… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марійка. Молода, гарна, з пишним світлорусим волоссям і синіми, як льон, очима. Всі думають, що це його мама.
Володя ще не усвідомлює величі сонати, яка звучить, але музика дає відчуття висоти, висоти безмірної, як дитяча туга.
Чотири години… Це ж зовсім недовго лежати. А опісля підніметься, ходитиме по палаті, слухатиме передзвін каштанів за вікном і думатиме про маму, яка віддасть йому свою нирку. Завтра – те саме… Його знову підключать до штучної нирки. І так буде до тих пір, поки не зроблять пересадку. Їх обох готують до операції.
А десь далеко від Києва трепетні Карпати в осінніх сіножатях, в дідусевім саду голосно гупають яблука, цвіте верес і грають у футбол його ровесники. Гомін і галас на стадіоні, воротар приймає удар, сміється сонце і гелгочуть, відлітаючи у вирій, дикі гуси. Засинаючи, відчуває, як розчиняється у серці музика болю.
Приснилось, що вибирається з чорної води в повітряно-білий простір, вдивляється в блакитні барви бездонних небес, що простягнулися у вічність. І мариться йому мама, яка завмирає ночами у тузі, бо їй сниться, що падають зорі.
Звучить крізь відстань прекрасна і сумна пісня. Володя прокидається і відчуває всепереможну жагу життя.
Коли священик оголосив у церкві, що хтось пожертвував на храм вісімдесят гривень, то тільки бабуся Марійка знала, що це Володя прискладав ці гроші, збираючи їх по гривні, бо щиро вірить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олівець, малює розпечене сонце, голубе озеро, що віддзеркалює сумовиті дерева і мамині очі. Нечутний схлип виривається з дитячих грудей, повільно відступає біль і тиха радість, що в нього найкраща у світі мама, переповнює душу.