5

Якось перед сном Ліза занурилася у вивчення захоплюючої книги, ніби випадково купленої нею в переході.

Бестселер називався геніально і просто: «Як знайти чоловіка своєї мрії». Якраз те, що потрібно кожній жінці, навіть якщо вона відкрито про це говорить тільки найближчій подрузі.

Занурившись у читання, Ліза відчула, як простір навколо хвилююче завібрував, окреслюючи перспективи – неясні силуети чоловічих фігур, витканих з невагомих ниток слухняною фантазії…

У цей самий момент пролунав дзвінок у двері. «Хто це так пізно?» – невдоволено подумала полуночниця і обережно глянула в дверне вічко.

У довгому коридорі стояла суцільна темрява. Дзвінок повторився.

– Хто там? – несміливо запитала Ліза.

– Відкрийте, будь ласка. Це ваш сусід з 26 квартири. Я впустив ключа. А тут така темрява. Обнишпорив все навколо. Нічого не можу знайти. Ви не знаєте, хто це стягнув лампочку?

– Це не я! – поспішила виправдатися її внутрішня школярка.

За дверима почувся сміх.

– Зрозуміло, не ви. Відкрийте, будь ласка. Я спробую його знайти, – нетерпляче відгукнулися за дверима.

– Не відкрию. Я боюся. А раптом ви не сусід. Я вас не бачу.

– Звичайно, не бачите, я ж не світляк. Але ви ж мене чуєте. Мене звуть Сергій. Я нещодавно переїхав, живу навпроти, з мамою. Ми кілька разів бачилися, ви повинні пам'ятати. Я знаю, що вас звуть Ліза, – монотонно і старанно, як дитину, спробував він її заспокоїти.

– Мені не цікаві всі ці подробиці. Треба одягнутися. І взагалі. Може, ви мене зараз приріжете і квартиру пограбуєте. Не стану я вам відкривати, – відрізала Ліза. – Ви знаєте, котра година? Пів на першу.

– Ви маєте рацію, звичайно. Але що ж мені робити? Я вже обмацав тут кожен сантиметр. Метро закрилося. Ви не бійтеся. Я вас не затримаю, тільки ключ знайду.

Ну, що тут поробиш. Одяглася. Знайшла лампочку. Взяла в руки найбільший кухонний ніж. Сказала: «Ух!» і різко відчинила двері.

Він стояв на вприсядки біля дверей у свою квартиру і нишпорив руками по підлозі. Простенькі джинси, кросівки, светр з троєщинського ринку. Цілком очевидно, рухомості у нього не спостерігається… Розгублене добродушне обличчя. Замружився від яскравого світла; сусід зовсім не був схожий на злодія, який задумав підступний план пограбування її квартири. Вона простягнула йому лампочку і якомога суворіше мовила:

– Краще знайдіть, де вкручується.

– Спасибі вам величезне. Я такий вам вдячний, – заторохтів він і розуміюче посміхнувся, оцінюючи розміри ножа в її руках. – Ви здорово озброїлися, але це зовсім ні до чого…

– А ще в мене розряд з карате, – поспішила додати Ліза, щоб він не сумнівався в її здатності до самооборони.

Але він, мабуть, і не думав сумніватися і мовчки пішов шукати патрон. Ліза винесла йому табурет.

Коли світло загорілося, вона залишила сусіда наодинці зі своїми пошуками. І пішла спати.

Через кілька хвилин знову пролунав дзвінок. За дверима звучав голос сусіда:

– Ліза, вибачте, а ви не допоможете мені? Розумієте, я залишив свої окуляри у приятеля. Нічого не бачу.

– Послухайте, може, вас ще роздягнути і спати покласти? Зрештою, не можна ж бути таким безпорадним! – спересердя вигукнула моя самостійна подруга і, вже нічого не лякаючись, знову відчинила двері.

Він стояв на порозі в окулярах (яке нахабство!) і з квітковим горщиком в руках. Це були, здається, фіалки.

– Я вас обдурив. Просто хотілося ще раз побачити і подякувати. Ви така сувора. Боявся, що не відкриєте. Візьміть. Це вам. Моя улюблена фіалка. Я назвав її «Єлизавета». Це дивовижний сорт. Він не боїться протягів і стійкий до посухи. Фіалки дуже примхливі… – він посміхнувся і простягнув Лізі горщик.

Ось дивак! Пів на першу ночі, а він фіалки дарує.

– Дякую, – на мить ошелешена, вона, нарешті, здогадалася посміхнутися, але тут же повчальним тоном додала. – Не втрачайте більше ключів в темних коридорах, бо вам доведеться перетворюватися на світляка. Добраніч.

– На добраніч, Ліза. Ви смілива… – згадавши кухонний ніж, додав він і посміхнувся.

«Смілива» сусідка трохи постояла з другої сторони закритої двері і відчула, як у її мозку зовсім трохи, на якихось пару міліметрів, щось зрушилося. Ніби в стрункість міркувань про шуканий чоловічий об'єкт втрутилося мимовільне відчуття нелогічності.

«Все-таки дивні істоти ці чоловіки. У них безумовно щось є!» – подумала вона і пішла спати.

* * *

Наступного дня Ліза прокинулася від дивного відчуття. З самого початку, як тільки відкрила очі.

Їй наснилися вірші. Так ясно і виразно збудовані в катрени римовані рядки. Подруга скочила з ліжка і поспіхом записала їх на телефонному рахунку, що валявся на столику в коридорі. А раптом щось варте?

Вона складала вірші з дитинства. Незліченна кількість маленьких і великих «шедеврів», спішно написаних на клаптиках газет і аркушиках із закрученими краями, губилася серед старих паперів, квитанцій та книг. Згодом ці шедеври здавалися в макулатуру і безслідно зникали разом з далекими рожевими миттєвостями творчості, коли вдавалося літати уві сні і говорити направо і наліво всілякі дурниці. Потім, за звичкою, студентка філфаку пописувала вірші в інституті. Вони були наївними і наслідувальними, не витримували ніякої літературної критики, але приємно гріли її марнославство, відносячи Лізу до неординарних ліричних натур.

Ставши дружиною і матір'ю, подруга закинула подалі поетичні вправи. Так і не знайшовши захоплених шанувальників і переконавшись у своїй бездарності, вона залишила творчість геніям і зайнялася земними турботами про вирощування потомства.

Але, чи то сонечко світило сьогодні інакше, чи то літо, нарешті, вичерпалося, і тіні на стелі намалювали якусь неймовірну картину. Щось таємниче і чарівне разом з поетичними формами золотими нитками звисало зверху і заплутувало її, немов лялечку, в кокон особливих, чарівних емоцій. Як у дитинстві напередодні Дня народження, коли в очікуванні гостей і подарунків ти занурюєшся в передчуття щастя. Переживаєш, щохвилини бігаєш на кухню, щоб перевірити, як там все кипить і піниться, поширюючи по дому багатообіцяючі аромати свята та гарного настрою.

Запах дитинства, ванілі, шоколаду… і таємниці…

Дивно, день народження у неї тільки через два місяці.

На тумбочці біля ліжка стояла фіалка. Гарний знак.

«Доброго ранку, мила квітка…» – радісно подумала Ліза. І заплющила очі від задоволення, згадавши бідного дивака, який загубив у коридорі свої ключі. Їй раптом захотілося прямо зараз подзвонити в сусідську квартиру і запитати, як він спав, самотній любитель фіалок – тюхтій з 26 квартири.

Але він її випередив.

– Ліза, вибачте, що я буджу вас з ранку раніше. Але в мене немає іншого виходу. Я терміново відлітаю у відрядження, тільки що подзвонив шеф. Уявляєте, на цілий місяць. А мама в селі. Не могли б ви поливати іноді мої фіалки. Я залишу вам ключі. Виручайте, мені більше нема до кого звернутися. Я в боргу не залишуся, – додав він і винувато подивився на її халат і капці.

– Припиніть говорити дурниці. Звичайно, я не дам загинути вашим фіалкам, тим більше що сама їх дуже люблю. Краще заходьте до мене через двадцять хвилин, якщо не дуже поспішаєте. Я вдягнуся. Поп'ємо чаю, і ви розповісте мені, як за ними доглядати, – абсолютно несподівано для себе запропонувала Ліза.

Щось неймовірне з нею сьогодні твориться. Не інакше фіалок нанюхалася.

Через двадцять хвилин Сергій приніс печиво, і вони сіли на кухні під її затишним низьким абажуром.

Стоп! Не поспішайте. Ви що подумали? Що ось так починаються любовні історії? Ні, ну ви даєте! А де ж довгі пошуки, сумніви, страждання, нарешті, розчарування, які хрестоматійно супроводжують амурні пригоди? Ні, без них нікуди!

По-перше, сусід був абсолютно не в її смаку. Кремезний блондин з карими очима, в тонких окулярах, абсолютно не підходящих до його широкого робітничо-селянського носу. Якесь безглузде поєднання: атлетичний торс, окуляри і усмішка Джоконди, світле волосся і карі очі – все в ньому було якесь неправильне.

По-друге, вона зовсім не тушується в його присутності. Навіть не намагається йому сподобатися і зовсім не тремтить від бажання побачити його ще раз, як належить за протоколом про шлюбні ігри людства.

Просто вони розмовляють про погоду і незначущі дурниці. І він розповідає Лізі, як правильно поливати квіти.

«Ось він, типовий представник сильної статі. Безпомічний, наївний, короткозорий мічурінець, який схрестив фіалку з дикою грушою і отримав новий сорт пухнастих квіточок під назвою «Єлизавета», – принизливо думала подруга, абстрагуючись від його лекції з ботаніки.

– Скажіть, а ім'я для своєї нової фіалки ви прямо вчора вигадали? – зовсім знахабнівши, запитує вона глузливо.

– Ні, – він, схоже, розгубився від її зухвалості, але швидко отямився, – мою дочку звати Ліза.

– А-а-а… Бо я вже думала, ви в мою честь… – розчаровано протягнула гумористка.

Але Сергій подивився на неї уважно і якимось «іншим» голосом додав:

– Це тоді я назвав її на честь дочки. А тепер розумію, що вона схожа саме на вас, Ліза.

О, Господи! Як все запущено!

Пильні лангольєри, що відчули ледь помітну тінь її симпатії до білявого дивака, тут же заверещали:

«Не відволікайся, Ліза, тебе чекає велике майбутнє! Жінці завжди приємно викликати симпатію! Споглядай на тумбочці його фіалку, згадуй, як він повзав рачки по коридору в пошуках ключа. І все! Смішний чоловічок. Хіба може бути чоловік твоєї мрії смішним? Отямся!»

Ліза вже кілька разів нетерпляче поглядала на годинник, але Сергій, схоже, так захопився розповіддю про різновиди диких груш, що зовсім забув про своє відрядження.

– А куди ви їдете? – перебила вона, щоб змінити тему і направити розмову в русло прощання.

– В Копенгаген, – несподівано просто відповів очкарик, ніби їхав до якихось Кобеляк. – Так, схоже, ми засиділися. З вами так приємно говорити. Ось мій ключ. Можна, я подзвоню вам?

«Навіщо?» – подумала вона.

– Звичайно, – відповіли неслухняні уста. І Ліза простягнула йому свою новеньку візитку, яка ніби випадково опинилася під рукою.

Загрузка...