Дорога привела мандрівників у ліс. Зелені крони височенних дерев утворили живу природну арку над головами перехожих. В повітрі витає запах хвої, було чути мелодійний і різноголосий спів пташок.
Проте мандрівники не встигли вповні насолодитися новими враженнями. Через якихось сто метрів вони уздріли при дорозі невеличку дерев’яну хатинку із залізним флюгером у вигляді півня на даху. Дверей люди не помітили, натомість в стіні виднівся великий напівкруглий отвір, за формою схожий на пічний, а над ним напис древньою слов’янською в’яззю: «КАРТИ».
Першим хатинку помітив Солунський, зауважив напис і звернувся до діда:
– Йване Тимофійовичу, погляньте сюди. Тут карти продають. Може в них є карта місцевості.
– Можливо, можливо, – погодився дідо, зацікавлено наблизився до хатинки і легенько постукав своїм ціпком по її стіні. Інші зупинилися осторонь і чекали.
На стук в отворі з’явилася жіноча голова у великих окулярах без лінз з довгим розпущеним волоссям темно зеленого кольору:
– Чого тобі потрібно, старче? – звернулася дещо зверхньо жіноча голова до діда.
Івану Тимофійовичу однозначно не сподобалася форма звернення та надмірна увага до його віку зі сторони абсолютно незнайомої йому особи. Проте він вирішив не сперечатися і не робити зауважень, а власним прикладом продемонструвати своїм супутникам прояви прихильності до співрозмовника та прагнення досягти консенсусу в діалозі.
– Розумієте, шановна пані… – дідо хотів у всіх подробицях розповісти про пригоди, які трапилися з ним, але жіноча голова не дала йому це зробити:
– Конкретніше, що треба?
– Карту, – коротко висловився Іван Тимофійович.
– Ясно, – жіноча голова мить подумала і додала, – Зараз.
Отвір з голосним стуком зачинився, показавши людям напис на засувці: «ПЕРЕОБЛІК».
За декілька секунд отвір знову відкрився і жіноча голова звернулася до діда:
– Що дасте навзамін?
Дідо повернувся до інших і безтурботно запитав:
– Що ми маємо?
Четверо одностайно виразили здивування на своїх обличчях.
– Старче, що ти особисто можеш дати, щоб отримати карту? – уточнила жіноча голова.
Дідо повернувся до хатинки:
– Навіть не знаю, – Іван Тимофійович знизав плечима і хвацько крутонув в руках своїм ціпком.
Жіноча голова кинула оком на палицю:
– Давайте свого ціпка.
– Ні, – категорично відмовився дідо, – Просіть щось інше – гроші, мобільний, можу Вам відпрацювати, але палицю не віддам нізащо. Це – подарунок друзів. Крім того, цей ціпок – дуже рідкісний екземпляр одного видатного вже покійного майстра. Та найголовніше, що це – подарунок від друзів. Тут і табличка є, – на підтвердження своїх слів дідо продекламував золотистий напис на платиновій пластинці у верхній частині ціпка: «Академіку, почесному члену-кореспонденту АН Країни, професору, доктору філософських наук, лауреату державної премії імені Сковороди, скромному трудівнику на освітянській ниві Ясинецькому Івану Тимофійовичу від вірних друзів».
Грубий промовив тихо:
– Тщєславіє – любімєйшій порок, – і голосніше, – Дєд, шо ти ламаєшся, як дєвка, в натурє. Віддай свою палку, і йдемо далі.
– Вона мені дорога як пам'ять, – дідо притиснув палицю до грудей, в правому оці забриніла сльоза.
– Віддай палку. І, може, це змінить Ваше життя, – промовив Грубий і єхидно посміхнувся.
Іван Тимофійович одразу пригадав свої слова, нещодавно сказані коротуну, різко простягнув палицю жіночій голові, не дивлячись в її бік. З’явилася жіноча рука, яка забрала ціпок і поклала на підвіконня маленький картонний аркуш, розміром шість на десять з половиною сантиметрів. Дідо взяв його в руки. На ньому він побачив кольорове зображення танцюючої жінки з двома палицями в руках. Внизу він прочитав підпис «THE WORLD».
Взагалі-то Кліо планувала видати п’ять карт, кожному по одній. Такий собі індивідуальний підхід. І для чистоти експерименту, поки мандрівники спостерігали напис «ПЕРЕОБЛІК» на засувці, Вона дістала колоду, старанно її перемішала і дістала з неї п’ять різних картинок. Але потім вирішила, що стільки карт на один раз для них буде забагато, та і Їй писанини додасться, тому залишила тільки одну карту, яку й отримав дідо в обмін на свій ціпок.
В Івана Тимофійовича затрусилися руки, і він закричав:
– Ви що, жартуєте?! Хіба це схоже на карту?! І за такий непотріб я віддав найдорожче, що в мене було!
Жіноча голова спокійно зауважила:
– Не перебільшуйте, Іване Тимофійовичу. Найдорожче у Вашій приватній колекції – це старовинна золота монета.