У цей світ – ніжний усміх – порцеляни:
Перед пастушкою закоханий – коліно.
Висока зачіска – і на долоні,
Вперед простягненій, – вахляр зелений.
Запілля, – тло, – квасоля тичкова.
З-під черевичка – хвилі річкові.
Закам’яніле – міниться – й пливе.
І легіт, – дві-три рисочки, – траву.
Й на ній – хмизин тоненьких, – стрічка, – в’язку,
Що – широчінь, де і для двох – завузько.
Саме повітря – лиш для цих причали,
Й вуста навколо з порожнин, – і чола.
В буття осердя – усміх-ехолот —
У іскру, яку – т- й тлін – не поглина.