Пригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет – раптом! – виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник – зненацька! – виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри…
Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним – і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.
Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини – але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцілунок – чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо…»
– Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Він поморщився:
– А можна… якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприємності, – швидко сказала я. – Мені так здається.
– А мені здається, це в тебе неприємності! – дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Ні, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
– Дівчино, до побачення! – брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними – але потім зупинилася й витягла телефон.
– Лізо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дівчина?
– Перевір насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, – і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати…
У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві…
Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.
Вони були невловимо схожі – усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.
Я прокашлялася:
– Я на мехмат правильно їду?
Заусміхалися:
– Дівчино, ви занадто гарна для мехмату…
Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали – занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири…
– У другого курсу зараз яка пара?
– А конкретніше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаєте?
Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.
– У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, – пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. – Та тільки ми спізнюємося…
Ліфт зупинився.
Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет…
І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.
Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.
Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду – добре, що сидів майже в проході, – і спустився до мене:
– Залиши ліхтарик собі, добре?
Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:
– Слухай… Якщо тобі стане погано або щось станеться… щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва…
– Ясно, – він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. – Тільки більше не ходи за мною, добре?
Я не встигла відповісти.
– Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!
Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.
– В-вибачте…
Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув – ти ба, який прудкий.
Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди…
Задзвонив і засмикався в кишені телефон.
– Лебедєва, – закричала Настя в трубці, – тут Содом і Гоморра!
– Де?!
– На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!
І обірвала розмову.
Лізин дзвінок заскочив мене на півдорозі між корпусами:
– Ну що, ти з’ясувала? Це його дівчина?
– Не знаю, я не встигла…
– Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кілька годин від хлопця будуть ріжки та ніжки…
– А ти не можеш мені допомогти? Ти або Гриша…
У трубці вже лунали короткі гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мішею нічого не станеться, і притьма вбігла в спорткомплекс.
Тренерові крики чулися вже в роздягальні. Обожнюю цей принцип зі шкільних часів: за тих, кого немає в класі, влітає тим хорошим дітям, які з’явилися.
– Я вам улаштую! – трубним гласом ревів тренер. – Я в деканат піду! Де Лебедєва? Де Свиридова? Де ця, як її… де половина групи, я вас питаю?!
Присідаючи, підкрадаючись і застосовуючи стелс-технології, я примудрилася пристроїтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’їхала на одне вухо, окуляри теліпалися на шиї, а шльопанці я взагалі несла в руках.
– Лебедєва тут! – відважно крикнула Настя.
Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвості перед атакою.
– Добре, – сказав нарешті, – востаннє Лебедєву з ганебного списку викреслюємо… Працювати! Усім у воду!
Я стрибнула з бортика, не чекаючи своєї черги на драбині.
Світи існують поряд – звичайний і той, що за межею. Це інтуїтивно зрозуміло всім, це прекрасно знають діти й деякі дорослі, про це написано тисячі книжок. Хтось бачить інший світ скупченням кошмарів під тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарівною країною, де крім чудовиськ живуть чудеса. Хтось боїться зазирнути в прочинене віконце, хтось усе життя чекає біля замкнених дверей. А мені досить затиснути в долоні свій амулет із зображенням ока.
Я пірнула глибше, метрів на три, і, потихеньку випускаючи повітря з ніздрів, стисла кулон. Затремтіла вода; я побачила силуети дивних істот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у воді мої однокурсниці, шльопали ноги по бортику, здіймалися бульбашки…
І раптом мене захопило, як у жменю, і різко потягло вниз!
Мені вісім років. Я у крижаній воді, мене тягне на чорне дно, повітря не вистачає, перед очима ширяють кольорові іскри, а дна досі немає, у цій річці немає дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Віддаляється світло, зникає надія, її не було й нема, я тону, я провалююсь, я…
Пальці судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повітря ротом, а наді мною нависав тренер:
– Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!
Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – єдина світла цятка, завбільшки як поштова марка, так-сяк допомагала мені орієнтуватися.
Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розійшлася.
– Ти сьогодні снідала? – з підозрою запитав тренер.
– Не пам’ятаю, – зізналася я.
– То йди й поснідай! Анорексички хрінові! Хочеш, щоб мене інфаркт розбив?!
Я побрела в роздягальню.
Світи існують поряд, але звичайний принаймні дотримується правил. А той, що за межею, правил не знає – твоє життя для нього таке ж важливе, як осінній листок у багатті, як відображення бабки на плесі, як торішній квиток у кіно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твої проблеми…
Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.
Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.
– Лебедєва, я куди сказав іти?!
– Я загубила кулон…
– Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!
Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці – і на сусідній…
Ніяких амулетів. Чисте картате дно.
– Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.
Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.
– Круто, дівчино, – промимрила вона нарешті. – Навіть не знаю, що тобі сказати…
Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.
Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну – усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет – і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.
Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.
Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем – тепер відьмочкою Кікі, – подивився на мене зі щирим співчуттям:
– Ну, все нормально насправді…
Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:
– Це жіночий туалет!
– Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, – слушно зауважив Гриша. – Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу…
Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.
– Це Піпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.
– Це! Жіночий! Туалет!
– Тут же нікого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси – і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:
– Що ж, я піду…
Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу – і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:
– Фарбою смердить?
– Ремонт, – привітно пояснила я.
На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.
– Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…
Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками…
– Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?…
– Ти завжди так багато базікаєш?
Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.
Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька годин, що я його не бачила: був блідий, розгублений, навіть понижчав. Його дівчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Міша неохоче відповідав – і мені без усякого амулета було ясно, що він од неї щось приховує.
Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тінь і зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життєві соки. А в мене, як на гріх, не було амулета.
– Ці? – запитав Піпл, простеживши за моїм поглядом.
Я кивнула. Застібка-змійка й далі надійно скріплювала мої губи.
Не кажучи ні слова, він рушив до них. Підійшов і почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволі підвела брови – здається, цей Піпл зумів її приголомшити. Вона захитала головою, навіть позадкувала; мій новий знайомий обійшов їх по колу, ніби принюхуючись, і повернувся до мене.
– Вона не Тінь, – сказав заклопотано.
– Як?!
– А отак. Просто дівка. А хлопця піратять, і сильно.
– «Піратять»… у сенсі?
– Ну, я це так називаю. Як фільми скачують незаконно. Піратським чином. Так і його зараз скачують…
– Скачують… з торентів чи що? Людину?!
Він подивився на мене вже знайомим поглядом ученого верблюда, згори вниз:
– Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службі Доставки?
– З учорашнього.
Він зітхнув, мовляв, навчати новачків не наймався.
– Тінь установила з жертвою контакт і викачує з неї життєві сили. Так зрозуміліше?
– Як ти знаєш? Ти що, теж бачиш ці знаки, кров на лиці…
Він помотав головою:
– Ні. Я чую. Нюхом.
Його ніздрі ледь сіпнулися:
– У тебе друга група крові, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогодні ти була в басейні, їла піцу «Маргарита» і пиріжки з м’ясом.
Я довго мовчала. Він доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком.
– Я тебе боюся, – вичавила я нарешті.
– І марнуєш купу часу на непотрібні емоції, – повідомив Піпл. – А хлопцеві залишилося жити щонайбільше добу.
– Жити?!
– З нього качають час життя – конкретно так… За годину відбирається кілька років. Завтра вранці з хлопця буде труп.
– А що ж нам робити?!
Він подивився поблажливо.
Міша і його подруга сіли в маршрутку. Я підняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копійка»:
– Дорогу покажеш?
Піпл грубувато смикнув мене за лікоть, відтяг од машини й кивнув водієві, щоб їхав далі.
– Ти чого? – я вирвала руку.
– У цій машині вчора таке возили, що я й говорити не хочу, – сказав він уривчасто. – Он синя їде, спиняй її.
Ми влізли в стару синю «Мазду». Піпл повів ніздрями, але промовчав. Водій їхав за маршруткою, ні про що не питаючи, – на щастя, рух був нешвидкий.
– Тобі, мабуть, важко, – сказала я, забувши про застібку на губах.
Він запитально звів брови.
– Ну, з таким нюхом, – уточнила я.
– Я звик.
– «Парфумер» Зюскінда читав? – я була впевнена, що він зацікавиться, але він байдуже похитав головою:
– Ні.
– Хоч кіно дивився?
Він посміхнувся:
– Ти все-таки дуже багато базікаєш.
Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбіччя, і з неї вийшли Міша зі своєю брюнеткою.
Піпл ішов по сліду, як собака, не дуже при цьому напружуючись і, само собою, не водячи по землі носом. Тому ми могли відстати й не боятися, що наші підопічні помітять стеження.
Коло під’їзду дев’ятиповерхівки вони зустріли, очевидно, сусідку. Її ми спершу почули й тільки потім побачили.
– Я подзвонила хазяїнові вашої квартири! – кричала літня жінка. – А наступного разу подзвоню в міліцію!
Міша щось примирливо сказав, я розчула тільки: «Тьотю Свєто, ну чого ви…»
Жінка підвищила голос:
– Безсовісні! У чоловіка мігрень, а вони музику врубають о сьомій ранку!
Брюнетка ввійшла в під’їзд, навіть не глянувши на засмучену сусідку. Я догадалася: це дівчина врубає музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусіди можуть хоч об стінку розбитися. Бідний Міша…
– Ця тітка не Тінь випадково? – запитала я Піпла. Він хитнув головою.
Ми дочекались, поки обурена жінка відійде, і рушили до під’їзду. На дверях був кодовий замок, Піпл нахилився, ніби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усередині, в під’їзді, було темно й вогкувато, мені на секунду згадалося підземелля з порталом.
Піпл ішов, неквапливо піднімаючись сходами, іноді зупиняючись, іноді нахиляючись до дверей квартир.
– Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тічкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу… А тут що?
Він зупинився, підібравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.
Піпл видихнув і розслабився:
– Нічого… Нічого тут нема, ніякої Тіні, ми даремно сюди приїхали.
І пішов сходами униз.
– Ти знаєш, у якій вони квартирі?
Він подивився на вікна:
– У сорок першій.
– Тоді чому… ти… не можеш піти до них і сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Міша… він уже щось відчуває, з ним щось не так…
Піпл промовчав. Я сама згадала: не далі як сьогодні вранці я сама намагалася застерегти Мішу, і тепер він вважає мене в найкращому разі дурненькою.
– Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбільше добу…
Піпл кивнув.
– А ми будемо дивитися й чекати?!
Віддаляючись від під’їзду, він на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тітку Світлану – Піпл привітно з нею привітався.
– Тут така ситуація, – заговорив він, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фіналом Тінь зазвичай вилазить з укриття й підходить ближче до жертви. Якщо ми її вистежимо, перш ніж він помре, – ми молодці.
– Він здоровий молодий чоловік. Від чого йому вмирати?
– Зовні це буде схоже на аварію, кримінал, раптовий інсульт – у молодих теж буває, хоч і рідко. Навіть самогубство. По суті, раптовий кінець життя, яке зжерла Тінь.
Мені стало холодно. Я зупинилася:
– Послухай, виходить, усі аварії… вибухи, пожежі, інсульти…
– Не всі, – м’яко заперечив Піпл. – Тіні підстроюються під існуючий тренд. Підкладають, так би мовити, свої жертви під нещасні випадки.
– Навіщо це треба? Навіщо вони вбивають?
– Харчуються. Гріються. Здобувають свій ресурс… Тобі зараз куди? В гуртожиток?
Я похитала головою:
– Почекай… Тінь завжди підходить до жертви в останню мить?
– У дев’яноста відсотках випадків.
– А якщо ця Тінь, яка вбиває Мішу… опиниться серед тих десяти відсотків, що не виходять?
Піпл зітхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – і схопила порожнечу.
– Не переживай, – сказав Піпл. – Не бачиш Тіней – о’кей. Навчися визначати їх за непрямими ознаками.
– Це ж за якими?
– По-перше, вони вічно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрі й шарфі – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумніваєшся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Відмовиться – отже, Тінь.
– Або просто не любить молока.
– Або не любить, – легко погодився Піпл. – Ти як почуваєшся?
– Паскудно.
– У тебе сьогодні був нівроку такий гормональний викид, – сказав він замислено.
– І що це значить?
– Значить, що ти зустріла когось, хто потім з’явиться в еротичних снах… У тебе як із сексуальною орієнтацією?
– Традиційна! Це тебе не стосується! І перестань мене обнюхувати!
На мене з підозрою зиркали люди на вулиці. Я, похопившись, замовкла.
– Вибач, – сказав Піпл дуже щиро. – У мене це професійна деформація. Я буваю безтактний.
І всміхнувся без краплі зарозумілості – щиро і з симпатією.