За загальними законами філософії, будь-яке явище суспільства і природи не може виникнути і тим більше тривати більш-менш довгий час, якщо для цього відсутні необхідні причини та передумови. Інакше кажучи, якщо такі чинники в реальності відсутні, то і само те чи інше явище, що називається, не відбудеться. Звичайно, не була винятком проведена в Радянському Союзі у 1929–1933 роках суцільна колективізація, яка кардинально змінила життя не тільки мільйонів трудівників, а й життя України в цілому.
То якими ж були, на думку істориків, конкретні причини і передумови цієї без перебільшення епохальної події?
Автори широковідомого у свій час радянського видання – «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу» стверджують, що головною причиною проведення суцільної колективізації мав стати перехід від дрібноселянського господарства, яке продовжувало капіталізм, до великого соціалістичного сільськогосподарського виробництва [1].
На думку радянських істориків, це було зумовлено головним чином тим, що на момент прийняття рішення про здійснення колективізації «дрібне» і розпорошене селянське господарство вже, за великим рахунком, вичерпало серйозні можливості для підвищення продуктивності праці [2]. В результаті цього, узагальнюють автори вищезгаданого відомого видання, на кінець 1920-х років у Радянському Союзі функціонували два по суті протилежні способи виробництва – з одного боку, передова соціалістична промисловість, а, з іншого, потенційно капіталістичне, відстале і неперспективне з точки зору завтрашнього дня сільське господарство. Цю різність і протилежність треба було ліквідувати.
Опонентом подібних думок радянських істориків виступає відомий американський історик Роберт Конквест, автор книги «Жнива скорботи». Судячи з його поглядів, цей дослідник вважає непереконливою думку своїх радянських колег про більш високий рівень колективізованого сільськогосподарського виробництва у зрівнянні з дрібним сільськогосподарським. При цьому Роберт Конквест посилається на думку відомого російського економіста Чаянова, який обґрунтовував протилежний погляд – про життєздатність і перспективність саме дрібного селянського господарства і штучність та нежиттєвість великих господарств в аграрному секторі [3]. На захист своєї позиції історик наводить доволі серйозний аргумент – якщо радянські історики праві і великі сільськогосподарські одиниці набагато переважають малі і дрібні, то чому ж жодна країна Заходу не пішла за Радянським Союзом по шляху створення саме великого сільськогосподарського виробництва?
Р.Конквест оспорює і інший погляд радянської історіографії – про те, що на момент початку колективізації дрібні господарства України вже не мали реальних можливостей для подальшого розвитку. Історик вважає навпаки – що такі можливості у них були, підкреслюючи, що на 1929 рік врожайність аграрного сектору України перевищила відповідну врожайність за дореволюційний 1910 рік на цілих 22 % [4]. Крім того, Роберт Конквест не вважає серйозним посилання радянських істориків на те, що дрібний селянин користувався примітивним плугом. На його думку, ці примітивні дерев’яні плуги можна було б досить швидко замінити на сталеві, що, безумовно, призвело до помітного прогресу у дрібноселянському виробництві [5].
Спробуємо проаналізувати наведені вище погляди радянських істориків і їхніх західних опонентів. Звичайно, має певну рацію думка радянських дослідників про значні переваги великих господарств в аграрному секторі над малими. Доказом цього може бути функціонування великих рабовласницьких латифундій у стародавньому Римі і стародавній Греції, де завдяки залученню до них великої кількості рабів продуктивність набагато перевищувала продуктивність дрібних (до речі, теж селянських) господарств. А те, що велике сільськогосподарське виробництво не отримало значного поширення у світі, можна, на нашу думку, пояснити двома чинниками – з одного боку, тим, що дрібний селянин-власник цупко тримався за свою землю, не бажаючи ставати звичайним найманим робітником і, з другого боку, тим, що у деяких соціалістичних країнах робітники колективних сільськогосподарських підприємств виявили свою незацікавленість у праці внаслідок невеликої заробітної платні.
Можна також поділити і інші думки Р.Конквеста – що напередодні колективізації селянські господарства України демонстрували значне зростання рівня своєї продукції і що цей прогрес був би ще більш відчутним, якби були вдосконалені знаряддя селянської праці. Останню тезу історика можна підкріпити тим фактом, що у той час на території СРСР вже діяли великі підприємства по виготовленню сільськогосподарської техніки (наприклад, Сталінградський і Харківський заводи), які б забезпечили селянство України не тільки новими, сталевими плугами, а й тракторами. Однак разом з тим треба підкреслити: прогрес у селянських господарствах України напередодні колективізації, безумовно, був, але разом з тим він був не настільки значним, щоб на сто відсотків задовольнити потреби індустріального сектора, який тоді бурхливо розвивався.
Іншою істотною причиною колективізації в Україні та в Радянському Союзі у цілому, була, на думку радянських істориків, цілком реальна куркульська загроза по відношенню до трудящого селянства. Радянські історики П.Лавров і В.Загорський, враховуючи наявність у доколгоспному українському селі «міцних» в економічному плані селян-куркулів (або ж – дрібної сільської буржуазії), вважають, що без суцільної колективізації неможливо було б врятувати багатомільйонне селянство «від жорстокої експлуатації і злиднів» [6]. Аналогічна думка висловлюється і у «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу»: «…без колективізації неможливо було звільнити мільйони трудівників від куркульської кабали, злиднів і відсталості» [7].
Слід зазначити, що наявність в українському селі такої групи селянства, як куркульство (або ж – дрібної сільської буржуазії) завжди було гостродискусійним питанням. Якщо історики марксистсько-ленінського напрямку завжди підкреслювали наявність сильного в господарчому відношенні куркульського прошарку на селі, то їхні опоненти або взагалі не визнавали селян, які жили експлуатацією своїх односельчан, або ж намагалися довести, що значної економічної, а також політичної ролі куркулі України ніколи не грали. Стосовно 20-х років минулого сторіччя різність думок дослідників є аналогічною. Автори радянського історичного видання «Історія селянства Української РСР» зазначають, що напередодні масової колективізації куркулі становили близько 4 % населення України [8]. Дещо по-іншому визначають кількість куркулів на Україні у 1929 році автори іншого радянського видання – «Очерки развития социально-классовой структуры УССР (1917–1937)». На їхню думку, у 1920 році куркулі становили в Україні близько 4 % селянського населення, у 1923 році – близько 3 %, у 1927 році – 4 % і напередодні колективізації у 1929 році – близько 3 % [9]. З наведених у цій книзі статистичних даних видно, що з 1921 по 1929 роки кількість куркульських господарств в Україні коливалася на рівні 3–4% від загальної кількості українських селянських господарств у цілому.
Зовсім іншої точки зори дотримується сучасний український історик Б.Хорошун. Він визнає, що куркульство в Україні існувало у перші роки нової економічної політики, але у 1923 році ця група українського селянства назавжди зникла внаслідок внутрішньої політики більшовицької партії. З такого бачення тієї дійсності виходить, що дрібна сільська буржуазія зникла в Україні ще приблизно за шість років до початку суцільної колективізації, а, отже, аж ніяк не могла стати не те що реальним, а й навіть потенційним поневолювачем бідняцько-середняцьких верств.
Проміжну точку зору на кількість куркулів у 1929 році висловлює в одній із своїх книг С.В.Кульчицький. З одного боку, дослідник не поділяє тезу Б.Хорошуна про повну відсутність куркульства напередодні усім нам відомих вирішальних подій, але, з іншого боку, не вважає, що у 1929 році господарства дрібної сільської буржуазії складали 3–4% загальної кількості хліборобських господарств України. С.В.Кульчицький зазначає, що така кількість куркульських господарств існувала в Україні у 1927 році; що ж стосується року початку колективізації, то тоді в Україні були наявними лише 73 тис. куркульських господарств, тобто лише приблизно 1,5 % від загальної кількості селянських господарств [10].
Виникає природне і важливе питання: чи можуть статистичні дані, наведені вище, підтвердити висновок радянської історіографії про те, що рано чи пізно більшість селянства України (конкретно – бідняки і середняки) стали б об’єктом експлуатації з боку селянської дрібної буржуазії і, відповідно, дати історикам можливість тлумачити ситуацію, що склалася, як серйозну причину для проведення колективізації? Хоча представники сучасної української і західної історіографії і не дають конкретної відповіді на це питання, вони, зазначаючи, що куркульство становило дуже невеликий процент серед загальноселянського населення, підводять читача до думки, що загрози з боку «глитаїв» щодо інших груп українських хліборобів насправді не існувало. По-іншому інтерпретують таку можливість радянські історики. Вони дають зрозуміти, що і напередодні початку колективізації куркульство все ще являло собою доволі солідну силу, здатну закинути зашморг експлуатації на багатьох інших селян. Зокрема, у вже цитованій нами праці «Історія селянства Української РСР» йдеться, зокрема, про те, що на початок 1929 року дрібна сільська буржуазія України мала у своєму розпорядженні ще приблизно 22 % усього селянського земельного фонду (частково то була її власна, а частково – орендована) [11]. У цьому ж виданні надаються маловідомі і разом з тим – важливі факти, які неспростовно свідчать про те, що до самого початку колективізації в Україні тут існувала і експлуатація куркульством інших, менш заможних селян, і породжена нею класова боротьба між сільськими верхами і сільськими низами. Так, тоді в Степовій Україні в господарствах місцевих куркулів працювало 84,5 тис. наймитів; вони працювали там протягом не восьми, не дванадцяти, а цілих двадцяти годин, отримуючи дуже мало – тільки 50 коп. у день і до того ж у ряді випадків серйозно ризикуючи власним здоров’ям [12]. І то була, безумовно, цілком реальна і до того ж досить велика їх експлуатація з боку селянської верхівки. Як наслідок цього, навесні та влітку 1929 року в Україні відбулося 42 антикуркульські страйки, в яких взяло участь 5300 селян-наймитів [13].
Разом з тим, на нашу думку, ці та інші подібні відомості аж не є вагомими підставами для того, щоб стверджувати, що куркульська кабала загрожувала усім іншим селянам. Треба підкреслити, що визиску з боку українських дрібних буржуа піддавалися головним чином бідняцькі верстви села, які були в силу низки характерних причин неспроможними самостійно прогодувати себе та свою родину; проте селянська біднота України у кінці 20-х років минулого століття складала чисельну меншість – приблизно 30,4 % хліборобського населення, а найбільшу групу селянства становили середняки, які складали 65,6 % загальноселянської кількості [14]. На відміну від селян-бідняків, вони мали можливість самостійно прогодувати свої родини і, відповідно, не відчували потреби у найманій праці. Тобто, напередодні колективізації найбільша хліборобська верства – середнє селянство – здебільшого не піддавалася експлуатації збоку «сільських глитаїв».
Щоправда, будь-який історик-марксист міг би зі мною не погодитись, вказавши на те, що на 1929 рік аграрна Україна йшла саме «товарно-капіталістичним» шляхом розвитку (термін, до речі, який був вжитий авторами видання «Історія селянства Української РСР») [15], а значить, соціальна диференціація у селянському середовищі повинна була поглиблюватись, чисельно збільшуючи протилежні класи – сільський пролетаріат і дрібну сільську буржуазію. Проте, думається, така думка була б стовідсотково вірною стосовно дореволюційних часів; що ж стосується 20-х років минулого століття, то такий висновок уявляється нам доволі дискусійним. По-перше, у кінці 1920-х років центральною фігурою українського села став, як вже відомо, середняк; при цьому, зважуючи на зростаючий попит міст України у різних видах продовольства, можна стверджувати, що доходи українських середняків були стабільними, а це означає, що перехід у «незаможницьку» групу, яка мала потребу у найманій праці, їм (принаймні їхній абсолютній більшості) практично не загрожував. По-друге, стабільність господарчого положення середняцького прошарку України було зумовлена ще й тим, що у 20-ті роки ХХ століття в Україні вже не існувало поміщицького землеволодіння і поміщиків, які, будучи серйозними конкурентами селян-середняків на ринку, зменшували реальну кількість їхніх доходів. І, нарешті, по-третє, впродовж 20-х років минулого століття більшовицька держава проводила серйозну політику обмеження куркульства, що також не дозволяло дрібній сільській буржуазії стати, що називається, повновладним хазяїном українського села.
Сумуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в оцінці суспільної ролі українського куркуля в означений нами період слід уникати двох помилкових крайнощів. З одного боку, не можна, як це робила радянська історична наука, вважати куркулів здатними примусити все селянство України працювати на себе. Але, з іншого боку, було б невірно так чи інакше стверджувати, що економічна роль українського дрібного сільського буржуа вже дорівнювала чи майже дорівнювала нулю. На нашу думку, істина у цьому питанні (як, до речі, і у багатьох інших питаннях) знаходиться посередині. Підкреслимо, що, нездатні залучити до найманої праці у своїх господарствах все інше населення, куркулі цілком мали таку можливість щодо незаможних верств села або принаймні частини з них. Звідси виходить, що думка радянських істориків про те, що колективізація мала покласти край куркульській експлуатації, є частково вірною.
Розглядаючи інтерпретацію причин проведення колективізації в Україні, зазначимо, що сучасні українські і західні дослідники по суті відкидають такий чинник, як щире бажання Комуністичної партії створити у сільській місцевості справді прогресивний, соціалістичний лад. Ці дослідники дають зрозуміти, що насправді в радянських верхах про щастя українських хліборобів ніхто серйозно не думав. Справжнє (хоча і, як це бувало раніше) неофіційне завдання комуністів полягало у тому, щоб перетворити українське село на джерело надійного надходження до держави різної сільськогосподарської продукції. Звичайно, радянське керівництво могло отримувати необхідні продукти сільськогосподарської праці, зберігши мільйони дрібних селянських господарств. Проте було б набагато простіше і ефективніше вирішити це завдання, маючи справу не з мільйонами окремих і значною мірою незалежних селян-власників, а з найманими робітниками, які б працювали на полях великих сільськогосподарських підприємств – колгоспів. Досить чітко і змістовно пише про ту ситуацію сучасна вітчизняна дослідниця О.Д.Бойко: «Сталін і його оточення з часом далі більше переконувалось у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25–30 мільйонів індивідуальних селянських господарств, а на 200–300 колгоспів;… не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур» [16].
Подібний погляд поділяють і чимало інших істориків. Зокрема, у праці сучасних російських авторів «Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 1933–1934 гг.» стверджується, що «уряду був потрібен механізм стабільного постачання хлібом», яким і стала колективізація [17]. Ще далі ідуть українські автори статті «Голодомор – черная страница украинской истории» [18], де наводяться слова відомого радянського діяча С.Косіора про те, що треба було за будь-яку ціну відібрати в українського селянства хліб, тому що нібито хлібороби України вирішили задушити радянську владу «кістлявою рукою голоду». Доволі чітко висловлюється з цього приводу американський історик Норман Неймарк, який підкреслює, що Сталін вирішив здійснити у 1929 році колективізацію, реагуючи на небажання селянства продавати свою продукцію за невигідними йому низькими цінами [19].
Варто зазначити, що подібними мотивами керувалися в Україні комуністи і у 1919 році, коли вони зробили першу (щоправда, невдалу) спробу колективізувати її сільське господарство. Зокрема, таку думку у свій час висловив сучасний український дослідник В.Ф.Верстюк [20].
Варто додати, що в історичних працях можна зустріти і деякі інші причини колективізації. Зокрема, іноді згадується, що радянська держава вдалася до неї для того, щоб отримати необхідну їй валюту. А О.Д.Бойко підкреслює, що однією з її цілей було розширення соціальної бази диктатури пролетаріату за рахунок ліквідації завжди ворожого або потенційно ворожого марксизму-ленінізму селянина-власника [21].
Зазначимо, що в радянських історичних працях таке формулювання однієї з цілей колективізації фактично відсутнє, що досить легко пояснити. Більшість радянських історіографів хотіли представити справу так, що колективізація являла собою самоціль, в процесі реалізації якої радянські керівники збиралися створити в сільській місцевості інший спосіб життя – соціалістичний, у якому трудящі хлібороби були б позбавлені будь-яких форм експлуатації. Щоправда, радянські історики нерідко побіжно говорили, що українське село мало стати джерелом постачання продуктів і сировини для міст, але практично завжди (і з цілком зрозумілих причин) уникали розмови про неї як про знаряддя, спосіб задоволення потреб радянської промисловості. Отже, різні праці, тією чи іншою мірою присвячені історії колективізації України, містять різні причини її здійснення, зокрема – бажання здійснити соціалістичні перетворення в українському селі, покласти край куркульській експлуатації, перетворити село на надійне джерело постачання міст продуктами, та деякі інші. Треба зазначити, що кожна з цих причин була цілком реальною. Але разом з тим слід диференціювати ці чинники, виділяючи серед них фактори більш суттєві і менш суттєві. Ми вважаємо правильною думку тих істориків, що головною причиною колективізації України стало бажання сталінського керівництва «запустити» механізм надійного забезпечення міста продуктами.
Для виникнення будь-якого явища (у тому числі – явища суспільного), як правило, недостатня наявність причин (у тому числі – причин доволі серйозних) для цього. Крім них, мають ще бути наявними різні передумови – як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Чим більше існує таких різних передумов, тим більше шансів на те, що це явище відбудеться. І навпаки, чим менші і недостатніші такі передумови, тим менше має шансів те чи інше явище на власну реалізацію.