Присвячується М. М. Г.
Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…
З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. «Ш-ш-ш-ш-ш», – заспокоїли смереки.
Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.
Марічка дивилася на небо. А там, у незбагненній чорній безодні хтось запалив блакитні вогники. І вони, немов сполохані зайченята, тремтіли під могутнім натиском космічних вітрів. Здавалося, ще один подих і вони згаснуть навіки.
Марічка знову зітхнула. Ці вогники так нагадують очі… Рідні й далекі очі…
…Марічка тоді вчилася у гімназії. Одного вересневого дня двері класної кімнати відчинилися і на порозі став молодий учитель. Він мав посісти місце пана Собіборського, який нарешті зважився піти на заслужений відпочинок.
Марічка підвела голову й зустріла очі, сині, як гірські озера. Їй стало ніяково, і вона одвернулась.
Як пройшло заняття, вона не пам’ятає. Закарбувались у свідомості лише великі сині очі, що дивились на світ із неприхованим сумом. Здавалося, вони намагаються заховати в собі якусь печаль, а вона проступає крізь ту синяву, випливає на поверхню й гойдається там самотнім човном. Ті очі протягом години не давали Марічці спокою. Коли їх погляди зустрічались, вона червоніла й нахиляла голову. Нарешті заняття скінчилося, і Марічка полегшено зітхнула.
Минуло півроку. Пан Назарій Римарук (так звали вчителя) став загальним улюбленцем гімназисток. Вечорами молоденькі вихованки точили розмови про вічні почуття, про кохання з першого погляду, а вночі кожна з них бачила казку, де чарівним принцем був пан учитель. Лише Марічка не брала участі в тих дискусіях. Вона завжди сиділа осторонь і мовчала. Подруги не звертали на неї уваги, знаючи Маріччину мовчазну натуру. Вони її просто не помічали. Але не помічали й іншого: тих поглядів, якими обмінювалися вчитель і гімназистка, тих випадкових дотиків руки, тих довгих хвилин очікування і таємної радості при зустрічах. Всього того вони поки що не помічали.
Але таємне все одно колись стає відомим. Невдовзі гімназистки стали примічати, що пан учитель якось по-особливому ставиться до їхньої мовчунки: називає неофіційно Марічкою, ставить лише високі бали і надто часто поглядає на неї. Неодноразово бачили, як вони стояли вдвох у коридорі й про щось розмовляли. Тоді все стало зрозумілим… Реакція була неоднозначною. Хтось дивився на Марічку із заздрістю, а хтось при зустрічі гордовито одвертав убік свого кирпатого носика. Коли ж з’являвся пан учитель, по класній кімнаті починали повзти «гадючки» невдоволеного шепоту. Вони «виповзали» з усіх кутків і прямували до тих двох, що мали спільний вогонь, теплом якого можна погріти холодні та слизькі тіла.