В надтрухлім світлі – селезінки речень
Над антрацитовим, що з моря, пасмом.
Та на воді ще прямокутник пісні,
Терпкий від видовжень, як від наврочень.
Вогні, мов баклажани. Карк незручний
Ховає берег в шмаття затрапезне, —
Із волоцюгами валявся, бозна
В яких ровах незнаного сторіччя.
Скінчилася щоденна пантоміма.
Пляж, що з води – гранітними томами.
Потоншав і пружинить, як фанера,
Сховавши під каміння шкіру й норов.
Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі
Гадюкою, що власний хвіст куса.
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —
Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.
Й ледь – річище і тінь від тамариска. —
Світ – перекотиполе і полин.
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила
Півмісяця, що – помисли – на ряску
(Тлін – чи неіснування гумореска?),
І тиша в пітьмі, як ацетилен
Як тяжко душу й розум – від оскоми.
Як тісно між проходами вузькими.
Між мурами, де пам’ять, як осуга,
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.
Що досі – забуття і летаргію. —
Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.
Крило метелика – айва, з якої – плед.
Що тягнеться з народжень до народжень.
У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,
Де боржники, які – в обхід – від сплат.
Крило метелика, гіркий і пізній плід.
Що, не торкаючи, промінням ріже.
Кути, які – на лябіринт віражу.
Що зберігає Пасіфаї блуд.
У лялечці сипке панікадило.
Що оболонки тліну поскидало
Й обвуглені перегортає сльози.
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.
Розкрив метелик крила, як рояль. —
Душа ще зріє, й порожньо в раю.
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.
Без коліщат – у виміри обтічні.
Вже безпредметним стало нелетюче,
Зник фюзеляж, висять шасі із вати.
Що барвами – подекуда – як одуд.
Звільнився світ від кліток і уточнень.
Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.
Лиш де-не-де ще тліють мараведи.
Змінилася вага і перспектива.
Все погустішало – на дві, на три октави,
І кожен кадр, як у німому фільмі.
Відпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кіпоть – вимила гроза. —
Твердь, скинувши старий комбінезон.
Ключами наближається з низин.
Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, —
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих.
На лінії, що ділить світле й темне.
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч ніхто не спить.
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
Від ночі – півобгризений маслак.
Скрізь – існування ще дрібні реклямки
Та водограю ледь надтрухлі клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.
Згортається в сувій – шляхетне й зле.
Суцільний розпад там, де щойно клінкер.
Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.
Де ще майбутнє – слизом, як масляк,
І проминальність – у руці – мензурку,
Що наближається, – мандрівна зірка, —
І час від часу – збоку – зблисне кловня.
Що від розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що їх – зелений град. —
Гравців на видно. Видно тільки гру.
На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.
Скидати форму добігає строк.
Для змагунів – дедалі вужчий трек.
Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.
В гранат завинена чекає Прозерпіна,
Заки гравці – передостанній трюк.
Кінців не видно. На всі боки – трусько.
Замість світила ледь кіптюжить тріска.
Нутро, неначе після золотухи.
Світ відшвартовується так поволі й тихо.
Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал
(Черв’як і в сріблі дірку провертів).
Стерничий – і нікого на борту.
Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,
Де гнізда залишилися сорочі
І предки промовляють з домовин.
Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.
Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —
Мости через провалля – без поруччя.
Каміння, луни, потічок-ревун.
Що Арарат? – Драконами – дрібниці.
Піщина, що на всю потужність пнеться,
Аби до світла боком притулитись
І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останній електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.
Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.
Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.
Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор
Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.
На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.
В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.
В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.
Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.
У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
За розподільник ліній і частот.
В повітрі гаснуть острови з опунцій.
Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
Їсть яблуко, – при боці – оцелот,
Що від – проміжних втілень уцілів.
Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
Йде розтяжний – з самих суглобів – час.
Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
Згортається у зірку і маліє.
Не поле – алюміній і азбест.
Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рівнина чи вже духа алкалоїд,
Що в просвітках – матерії позбувсь? —
Самі кульбаби від гучних орацій.
Світ – проваливсь на першому уроці
Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.
Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пітьма, що – оливами – бринить.
Навколо тиша, наче із відра.
Без опертя, в надхитану назальність —
Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
Все кришиться – і навпіл – по ядру.
За водорозділом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лізолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.
Сама рівнина, що застигла в оці,
Та – ген – тополь порожні ногавиці.
Де зовнішнє відбігло всіх регалій,
Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.
Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.
І тиша, що всі стулки розсува.
У прірву – день. Короткий людський вік.
Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
Мелодія – на кришки – і співак.
Плете ядро усесвіту павук.
На ниточці тремтять хисткі опуки.
Усе живе – Тлін – під свою опіку.
Лиш серце блима – між кущів – ставок.
Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.
Не вимкнути – ні колії, ні струму,
Ні пам’яті розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарі.
Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.
В піску гниє – півмісяця – і скат.
Повітря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добіг до влади.
Надкришуються – всесвіти і люди.
Ковпак відлунь. І невідчитний код
Черви, що пробує свідомість гризти.
Крізь видиме – дедалі глибший розтин,
І переходи, і мости з віскози, —
Кров, звільнена від пристрасті і сказу,
І простір, що на промінь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив
В безпростірність, що плаче немовлям.
Рожеві парасолі краплють з ринви.
Всім з’явам- простір – за єдину пашу.
Та де-не-де – ще світлові папуші. —
Все зовнішнє пішло на відмирання.
Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтає душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за існуванням – пошук.
Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.
Стіна із лялечок, обернених в мовчання.
Матерії і духа величини
Й трикутник зору – крізь медузу ніби.
Бо видиме, що – невимовне – в набір.
Немов після потопу суховій,
Відкрило в серці жилу слухову.
Життя дало – з розгону – задній хід,
І не зібрати навіть глею грудки.
Лиш пам’яті шпичасті осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.
Вже прорідився дійсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.
Самі димки. На нетривке – гоніння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клітин пручається додаток.
Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.
Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
Лише на обрії ще серце носить миро
У просвітках між валунів понурих,
Де жорна тліну порожнечу труть.
В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зі спинок світла, наче із омарів.
Приплив – прапращура – в піску – портрет, —
Уламки водяної епопеї, —
Й над ними місяць, як шматок папаї.
Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.
Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.
Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
Вже інше обертається стерно.
Ще час від часу дійсности турнюр —
З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлін – турнір.
Ще ріки – серед мороку – молочні.
Як лунко, незахищено і лячно,
Де простору алмазна шевелюра.
Мов тільки но з верстата ювеліра.
Все – порохом – герой і страхопуд.
У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамі пес, що в білім колі спить.
Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
Розгвинчено і воду, і вогонь.
Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні – проминальне – пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,
Де устриця до обрію прикута.
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь – і метушня, і галас.
І ні душі. Сама – рівнина-голос.
Що – дійсність, наче праскою – капрон.
Та Яків, що із Господом – на прю.
Видовжується присмерку сачок,
Де інший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тільки неба півпригаслі печі.
День руки витер, – працю всю скінчив,
Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
Сторч – тиша насувається сипуча,
На скипетр обертаючи – канчук.
Слаба – не пітьма – простір – на утори.