Прокинувшись рано вранці, Діма вирішив поголитися. Не те щоб у нього вже була густа чоловіча щетина, але ті рідкісні волоски, які можна було побачити на щоках, все ж доставляли певний дискомфорт. Завтра необхідно було їхати до університету здавати сесію, а значить, після сьогоднішнього дня він навряд чи зможе побачити Лізу в найближчі півтора тижні, отож треба виглядати якнайкраще, щоб їй було за ким сумувати. Не можна сказати, щоб в цьому була певна логіка, але Дмитро просто робив, як вважав за потрібне.
Сьогодні вночі хлопцю не снилися ніякі кошмари. Більш того, йому взагалі нічого не снилося, а це можна було сприймати як хороший знак. Одягнувши свою улюблену сорочку і почистивши перед виходом туфлі – Діма завжди робив це в останній момент, так що одного разу навіть ледь не спізнився на автобус, але життя навряд чи чогось вчить в такі моменти, лінь, як правило, завжди виявляється сильнішою, – і юнак вийшов на вулицю. Вже з самого ранку було по-літньому тепло, на небі не було видно ні хмаринки, так що день обіцяв бути спекотним. Діма не поспішаючи йшов по вулиці в бік зупинки, де вони з Лізою домовилися зустрітися, в навушниках грав Боб Ділан, в спину припікало сонце – прекрасний день і гарний настрій – навряд чи його щось зіпсує. Але це щось трапилося вже набагато раніше, ніж цього можна було очікувати.
На зупинці Єлизавета стояла не одна, поруч із нею були її батьки. «Напевно, вийшли доньку проводити», – про себе подумав Діма і помахав рукою в знак вітання. Але дівчина, яка стояла до нього обличчям, і просто не могла цього не помітити, чомусь просто відвела від нього погляд. Правда, вже наступної миті вона сама пішла назустріч хлопцю.
– Привіт, Сонце, ну як готова до першого іспиту? – посміхаючись запитав Діма, коли Ліза була ще кроків за десять від нього.
Ще здалеку юнак зазначив, що сьогодні його кохана виглядала просто чудово. Її розпущене світло-русяве волосся звивалося по плечах від подуву легенького вітерця. Одягнена вона була в трохи сувору білу блузу і чорні брюки, і, не дивлячись на весь цей діловий зовнішній вигляд, Діма був захоплений. Так, напевно, саме в такому одязі найкраще відкривати двері в доросле життя, щоб всі ті, хто стояли за цими дверима одразу зрозуміли, що до них зайшла не чергова наївна школярка, а справжня леді, левиця. І дійсно, тільки Ліза підійшла ближче, як Дмитро почув від дівчини такий строгий голос, якого раніше йому чути не доводилося. Але що найбільше лякало його в цьому голосі, так це добре відчутна ознака повної байдужості.
– Навіщо ти сюди прийшов? – Ліза була дуже різкою в словах, і цю фразу вона сказала, прямо на корені відрубуючи весь гарний настрій, який був у хлопця. – Ти що мене переслідуєш?
– Це знову той сон, – тихо про себе сказав Діма. Він швидко зрозумів це по Лізиному тембру, по її нахмуреному обличчю, по всьому, що відбувалося навколо.
– Який іще сон? Ти про що? Та що ти взагалі тут забув?
– Я просто проходив повз, – незважаючи на розуміння того, що все навколо йому просто сниться, Діма все ж змушений був бодай щось відповідати.
– Повз? І куди ж ти, дозволь спитати, йшов?
– Я йшов… Я тут, ем-м… – поруч не було жодного місця, куди б міг направлятися юнак, окрім Лізиного будинку, тому довелося імпровізувати на ходу, що, варто сказати, рідко, коли нормально виходило у Діми, і ще рідше, добре. – Гуляв. Так, я вранці вийшов прогулятися. Мені не спалося просто.
– Тобі не спалося о сьомій ранку? Не розказуй казок хоча б не мені. Я-то знаю, що ти – любитель довго поспати. Тим більше, скажи мені на милість, хто виходить на вранішню прогулянку в сорочці та туфлях?
– Я… Просто, я… – Діма запнувся на півслові, не знаючи, що й відповісти. – Я просто люблю гарно виглядіти. І я… ем-м… вчора просто ліг спати рано, ну, дуже рано. От і не спиться вже.
– Що, сказати нічого? Забрехався, – засміялась йому в обличчя Ліза. – Досить вже мене переслідувати! Це тобі не допоможе.
Єлизавета наостанок окинула Діму повним презирства поглядом. Звичайно, вона розуміла, що він брехав. І це було зрозуміло не тільки по його непевному тремтячому голосу, але і по тому факту, що юнак ніколи вранці не виходив гуляти, крім тих рідкісних випадків, коли у самої Лізи виходило витягнути його на ранкову пробіжку. Але одягнений він був явно не для пробіжки. Побачивши, що під'їжджає автобус, вона розвернулася і пішла, не сказавши більше ні слова. Та слова тут і не потрібні були зовсім. Зате, як тільки вона сіла в автобус і той відправився, а Діма весь цей час проводжав її поглядом, не ступивши й кроку, Лізин батько направився до нього.
– Можна тебе на два слова? – неголосно спитав він, підійшовши до хлопця впритул.
– Так, звичайно. А що ви хотіли? – Діма здивувався вже тому, що Олександр Петрович підійшов до нього, адже навіть коли він зустрічався з його дочкою, цей статний чоловік років сорока рідко, коли розмовляв із Дімою.
– Слухай, я розумію, що моя донька тобі подобається, але я попереджаю, не ходи за нею. Ще раз Ліза розповість мені або мамі, що ти її переслідуєш, і тобі прийдеться несолодко. Зрозумів мене?
– Ще б пак, – Діма стояв з опущеними вниз очима. Він і сам розумів, що недобре вчинив, але хіба ж він знав, що все обернеться таким чином? Хіба ж він міг знати, що знову опиниться в цьому несправжньому світі?
– Дивись мені, я тебе попередив, – сказав наостанок Лізин батько і пішов, а Діма так і залишився стояти наодинці зі своїми думками, і думати про все, що відбувалося з ним останнім часом.
Він мав терміново знайти метод, як визначити, сон це чи реальність, щоб потім знову не потрапляти в схожі ситуації, адже в обох випадках біль була справжньою, як фізична, так і емоційна. І з цими думками він повільно побрів додому. Як розрізняти, де саме він знаходиться, Діма зрозумів досить швидко, не пройшло й декількох хвилин, – за телефонними дзвінками. Уві сні, наприклад, Ліза вчора ввечері йому не телефонувала, тоді, як в реальності, він дуже добре пам'ятав цей дзвінок. І після перевірки журналу викликів на телефоні все швидко стало на свої місця.
Тепер інше запитання з'явилося в голові у Діми. Лякаюче питання: а що, якщо він помиляється? Що, якщо все навпаки? Що, якщо зараз він знаходився в реальному світі, а йому просто снилися гарні стосунки з Лізою? Одне в цьому всьому було зрозумілим, скоро йому їхати на навчання, а там Лізи вже не буде поруч, і, може бути, все стане на свої місця. Принаймні, Діма дуже сподівався на це. А поки він твердо вирішив тільки одне: прокидаючись, він відразу буде звірятися з телефоном, щоб більше не робити дурниць ні в одному зі світів. Так, саме так юнак вирішив їх називати до того, як він зможе вирішити цю головоломку і дізнатися правду. Доки ж треба було визначитися, чим займатися днем. Бажання спати вже давно відпало, готуватися до сесії не було ні сенсу, ні настрою, тим більше, що він все одно вчився в університеті на відмінно, і за оцінки, кому-кому, але йому переживати було точно нічого. У підсумку його вибір в черговий раз упав на комп'ютерні ігри. Дмитро чудово розумів, що вони просто вбивають його час, але часу в нього було занадто багато…
Цього дня Діма заснув пізно ввечері, спостерігаючи за однією з останніх ігор Na’Vi (українська кіберспортивна організація). Він хотів лише одного – щоб все стало на свої місця. Як-небудь, але головне, щоб в житті з'явилася хоча б якась визначеність, нехай навіть йому і назавжди доведеться розлучитися з Лізою.
Уже лише при появі такої думки парубку ставало якось не по собі. Він все лежав і думав про причини цих снів, цих двох різних реальностей; про все те, що відбувалося навколо. При цьому всьому онлайн-трансляція гри Na’Vi лише грала десь далеко на фоні, адже Діма не звертав жодної уваги на те, що відбувалося на екрані ноутбука. Він протягом цілого дня намагався пригасити свої почуття за допомогою відеоігор. Іноді у нього це навіть майже виходило, але грав він сьогодні з рук геть погано, так, що не раз доводилося вислуховувати гнівні і не зовсім цензурні тиради на свою адресу від товаришів по команді. Так що до вечора він перейшов грати з китайцями, але користі від цього виявилося небагато, хоч і Діму й перестали лаяти, точніше, взагалі не зрозуміло було, що і кому там говорилося, але і самому виплеснути емоції не було на кого. Загалом, лягав спати юнак в украй поганому настрої. Заспокоювало одне, що принаймні завтра йому доведеться знову їхати на навчання. Хоча важко було точно сказати, радувало це його або засмучувало, адже, з одного боку, він їхав від всієї цієї плутанини, але в той же час він віддалявся й від Лізи, і його хвилювала думка про те, що якщо вони зовсім не розлучилися, то що тоді? І в такому хаосі почуттів і думок Діма зміг заснути лише пізно вночі. І засинав він вкрай виснаженим, через що в грудях тепліла надія, що хоча б цієї ночі йому нічого не присниться.
***
Дмитро вирішив поїхати першим автобусом, щоб якомога менше часу мучити себе знаходженням поруч із Лізою, розуміючи, що в той же час йому б довелося поїхати так далеко від неї. Тому, прокинувшись ще зоря, юнак швидко зібрав сумку, і збирався було вийти на зупинку, але кинув свій погляд на телефон, щоб перевірити, скільки часу ще залишилося до найближчого рейсу. У верхньому кутку екрану красувався напис «6:12, 3 червня 2013».
«Ага, до автобуса залишилося ще цілих 13 хвилин, значить, можна не поспішаючи допити каву і на зупинці ще встигнути покурити», – подумав Діма, знову сідаючи на ліжко.
Однак, роблячи останній ковток кави, йому здалося, що щось тут не так, його не полишало незрозумілий сумнів, що він щось забув або пропустив. Подумки перевіривши стан сумки, і виявивши, що всі необхідні речі лежали на місці, Діма ще раз перевірив час, тепер на екрані телефону світилося «6:17, 3 червня 2013». «Нормально, всти…» – юнак не встиг навіть додумати свою думку, як раптом він зрозумів, що так занепокоїло його – напис «3 червня».
– Що за чортівня?! – неголосно вилаявся Діма, після чого ще раз дістав телефон і подивився на дату, але нічого не змінилося. Він точно пам'ятав, що перший іспит у нього вранці в середу, п'ятого. Саме тому, він сьогодні, четвертого, збирався виїжджати. Але сьогодні просто не могло бути третє число, адже третього, тобто вчора, у Лізи був перший іспит, і вони стояли разом із нею на зупинці.
Кілька секунд Діма сидів, як громом уражений, після чого швидко дістав із сумки ноутбук, ввімкнув його і нетерпляче чекав, доки той завантажиться.
«Це якась помилка. Напевно, дата в телефоні збилася. Таке іноді буває. Але в Інтернеті дата завжди правильна, це вже точно. Там є навіть спеціальні сервери, функція яких – точне свідчення поточної дати і часу», – думав Діма, чекаючи повного завантаження пристрою.
Нарешті, ноутбук завантажився. Пройшло насправді лишень трохи менше хвилини, але очікування в такі моменти буває особливо тяжким. Він відразу відкрив браузер, ввів запит і… «6:19:08, 3 червня 2013».
– Не може бути, – лише тихо про себе простогнав Діма і сів на свою сумку. Значить, весь вчорашній день йому приснився. Так, приснився, іншого пояснення й бути не могло.
Дмитро розумів, що тепер він ще як мінімум годину може поспати, але спати йому не хотілося. Повернувшись до своєї кімнати, він одразу сів перегортати телефонну книгу і зрозумів, що це все виявилося правдою – і вчорашнього дня взагалі не було, вчора було друге червня, а сьогодні він вже рівно через дві години сяде разом зі своєю коханою в автобус. Випивши ще чашку кави і поснідавши з батьками, які після цього вирушили на роботу, юнак не поспішаючи зібрався: почистив зуби, поголився, надів улюблену сорочку, сірі джинси, як завжди почистив перед виходом туфлі, замкнув вхідні двері в будинок і вийшов на вулицю. Погода стояла чудова. На небі не було ні хмаринки і вже майже по-літньому припікало сонце. Діма дістав навушники і включив музику. Після кількох композицій Scorpions заграв Боб Ділан, і з першими нотами його пісні «Blowing In The Wind», з її першими словами хлопець зупинився. Він уже це пережив, вчора, тобто, сьогодні уві сні, все було так само, аж до найменших дрібниць. Він був так само одягнений, а в навушниках грала та сама пісня.
– Так от значить, яке воно, це дежавю, – Діма сплюнув на землю і перегорнув левову частку плейліста, аж до російського року, якому було відведено небагато місця в самому кінці. Як не крути, а дежавю виявилося не дуже приємним відчуттям. І до того ж, всю дорогу хлопця не покидав страх, що з ним буде все як у тому фільмі з Біллом Мюрреєм, де він вічно проживав один день. І десь на закутку свідомості у Діми промайнула думка, що він би вже навіть цьому не здивувався. Підійшовши нарешті до зупинки, він зауважив, що там нікого не було, і, діставши з кишені телефон, юнак швидко розгадав, чому навкруги було пусто – до відправлення автобуса залишалося ще не менше двадцяти хвилин.
«Значить, Ліза ще просто не вийшла з дому», – заспокоїв себе Діма і поспішив до неї назустріч.
Такі прогулянки по п'ять-шість кілометрів за день стали для парубка вже нормою, так що навіть під час навчання він часто повертався до гуртожитку із занять пішки, хоч там і була відстань не менш п'яти кілометрів.
Зупинка знаходилась від Лізи в п'яти хвилинах ходьби пішки, так що не було нічого дивного в тому, що Діма побачив, як його кохана тільки виходила з дому. За нею відразу стояв її батько, який мабуть, збирався проводити свою доньку до зупинки.
– Олександре Петровичу, не треба, я сам її проводжу, – відразу сказав Діма.
– О! Коли це ти вже встиг сюди дійти? – посміхнувся у відповідь чоловік. – І говорив же я тобі, називай мене просто дядьком Сашком. Нічого тут мені офіціал влаштовувати.
Олександр Петрович, або просто дядько Сашко був невисоким чоловіком спортивної статури. А його короткі чорні вуса, на які все ж місцями пробивалася сивина, робили його добру посмішку ще добрішою.
– Добре, дядьку, – Діма й сам посміхнувся, і його серце забило скажений ритм, ще б пак, адже весь вчорашній день і розлучення з коханою йому просто наснилися. – Та мені просто з ранку не спалося, от я і вирішив прийти провести Лізу – все-таки перший іспит, перший крок у доросле життя. Так, Ліз?
– Так, звичайно, – дівчина підійшла до Діми і по-дружньому його обняла. – Привіт.
– Гаразд, удачі на іспиті і дивись, щоб без п'ятірки мені не поверталася, – сказав, посміхнувшись, дядько Сашко і зайшов назад до будинку.
Діма з Лізою зустрічалися вже далеко не перший місяць, але при дорослих все ще робили вигляд, що у них були просто теплі дружні стосунки. Її батьки, звичайно, все бачили і все розуміли, але при цьому не говорили і слова докору, адже пам'ятали, що і самі колись були молодими. Тим не менш, лише відійшовши від будинку на кілька десятків метрів, Діма, нарешті, зміг притиснути до себе кохану дівчину і пристрасно її поцілувати. Ліза сьогодні виглядала просто чудово – злегка завиті локони розпущеного волосся, яке було набагато довше плечей, біла блуза, що чудово підкреслювала її фігуру, чорні строгі брюки і такого ж кольору туфлі.
– Прекрасно сьогодні виглядаєш, – сказав Діма, повернувшись обличчям до Лізи. Тим часом вони вже не поспішаючи підходили до зупинки. – Я навіть подумав, що саме в такому одязі, напевно, найкраще відкривати двері в доросле життя, щоб всі ті, хто стоять за цими дверима відразу зрозуміли, що до них зайшла не чергова наївна школярка, а справжня леді, левиця.
У відповідь Ліза посміхнулася йому, а Діма навпаки якось ніяково спіткнувся об асфальт і подумав:
«Знову це дежавю! Та що ж сьогодні таке! Але нічого, все буде добре, все повинно бути добре», – заспокоїв себе він і лише трохи міцніше стиснув Лізині пальці в своїй руці – вони, як це й годиться нормальним парам, йшли, тримаючись за руки. Діма сказав фразу, про яку подумав уві сні, та ще й тими ж словами… В іншій ситуації це б сильно занепокоїло його, але тепер він був певен: ніщо не зіпсує йому день, навіть відчуття такого сильного дежавю.
Незважаючи на те, що вони прийшли до зупинки трохи рано, у Діми навіть в думках не з'явилося покурити – навіщо самому псувати собі, та ще й своїй коханій, день?
Ось нарешті під’їхав автобус і вони, заплативши за проїзд, зайняли вільні місця. Як, напевно, і годиться перед іспитами, розмова в автобусі здебільшого йшла про навчання. Перший іспит був з української мови та літератури, і Діма, який свого часу закінчив школу на відмінно, перевіряв Лізині знання літературних творів, оскільки мову було перевіряти, сидячи в автобусі, не так зручно. І все ж говорив він із невеликим побоюванням – боявся навіть словом обмовитися про всі ці його дивні сни. Нічого було Лізі знати про них, та й тим більше перед таким важливим іспитом. Діминих переживань вона, звичайно, не помітила, оскільки і сама нервувала не на жарт.
Провівши Лізу до потрібної аудиторії, ніжно поцілувавши її і побажавши удачі, юнак ще кілька хвилин стояв у коридорі, дивлячись на вже зачинені двері. Навіть якщо це був і сон, то нехай цей сон триває вічно. Такого піднесеного настрою у парубка, напевно, не було ніколи. Але все ж десь у якомусь куточку розуму зачаївся страх, що все це було не насправді. Діма стояв у коридорі, спершись на підвіконня, і всі його думки були спрямовані на те, щоб усвідомити всю реальність того, що відбувалося, щоб загнати цей страх якомога глибше, в найтемніші закутки душі, але в пам'яті раз у раз спливали ще недавні епізоди: Ліза, яка дивилася на нього з презирством і відверталася від нього, її батько, що погрожував йому. Так, це був просто сон. Але він був настільки реальний, нібито все це дійсно сталося вчора.
Діма дивився на двері, і йому здавалося, що він бачив, як вона, Ліза, сидить, читає отриманий білет та думає над якимось питанням, злегка схиливши голову. Одне пасмо її волосся трохи торкається парти. Вона трохи посміхнулася, побачивши легке запитання. Але ні, нічого з цього Діма фізично не міг бачити. Перед ним були просто зачинені двері. І одної миті йому навіть так захотілося підійти і відкрити ці чортову двері, щоб перевірити, чи там ще його кохана, чи не зникла, як мана. І це бажання з кожною миттю лише наростало. І тоді, коли ця ідея майже перетворилася на рішучість, коли невпевненість майже досягла свого апогею, двері аудиторії несподівано відкрилися самі – з них вийшов один з викладачів, які контролювали хід іспиту. І на якусь частку секунди Діма все ж зміг побачити свою кохану. Вона сиділа за другий партою трохи не в тій позі, в якій її уявляв парубок, але вона сиділа там, справжня. А значить, все нормально, а значить, він не сходив з розуму, і значить, йому вона не наснилася.
– Молодий чоловіче, ви щось забули? – це той викладач підійшов до Діми. – Тут взагалі-то іспит вже розпочався.
– Так, звісно, вибачте. Я вже йду, – пробурмотів парубок і повільно рушив по коридору в бік виходу.
– Нічого. Іспит буде йти ще не менше трьох годин, а поки вам, дійсно, краще почекати на вулиці, – промовив йому вслід викладач.
Та Діма навіть не обернувся на ці слова – він просто не поспішаючи йшов до виходу, не зовсім усвідомлюючи, чи в правильному напрямку він іде. Всі його думки до сих пір залишилися там, біля вікна навпроти тих дверей. Але раптом, несподівано навіть для себе хлопець зрозумів, що для того, щоб не втратити Лізу, як це вже сталося уві сні, йому необхідно щось робити. Він і раніше це знав, але тепер якось по-іншому, набагато переконливіше ці слова прозвучали в його голові. Тепер Діма зрозумів свою помилку. Чи надовго вистачить цього його розуміння – питання інше. Він боявся її втратити, а повинен був цінувати її. Одна ця думка, здавалося, змінить все – вона просто повинна була все змінити. Парубок зупинився посеред холу на кілька секунд із лише одним бажанням – записати цю фразу десь всередині черепної коробки, запам'ятати її назавжди. І тут же він зрозумів, якою має бути його наступна дія – він відразу ж побіжить і купить букет, величезний букет троянд, щоб привітати Лізу з першим вдалим іспитом.
Недовго розмірковуючи, юнак майнув у сторону найближчих квіткових кіосків.
Купивши квіти і повернувшись до будівлі, де проходив іспит, Діма сів на лавку якраз навпроти вхідних дверей і став чекати, доки його кохана допише іспит. Хвилини здавалися вічністю, але вже дуже скоро хлопець зрозумів, що його очікування було того варте. Ліза, яка трохи завчасно закінчила писати, спускалася по парадних сходах, тримаючи в руках папку для документів, в якій крім іншого, напевно, лежав екзаменаційний білет. На обличчі у дівчини сяяла усмішка, яка свідчила про те, що цей іспит не став для неї нескореною вершиною. І ця посмішка засяяла ще яскравіше після того, як вона побачила Діму з букетом троянд. Напевно, цілий Всесвіт не вартий був би цієї її посмішки, і юнак відчув себе несказанно щасливим від однієї думки про те, що саме він вартий Лізиного усміхненого обличчя. Дівчина підбігла і кинулася хлопцеві на шию. А Діма, який в одній руці тримав букет, підхопив Лізу іншою і, відірвавши її від землі, якомога сильніше притиснув до себе.
– І що, вже можна тебе привітати? Як написала? – запитав Діма, опустивши Лізу на землю і вручивши їй квіти. – Це, між іншим, тобі, з першим успішним іспитом.
Дівчина взяла до рук букет і в вигляді подяки ніжно поцілувала Діму, якому здалося, що в цей момент у нього на спині виросли маленькі крильця. Ліза ж, яка була тої миті теж шалено щасливою, поцілувала парубка від самого чистого серця, від усієї душі, яка в ці хвилини була просто кришталево чистою. І лише поцілувавшись і, насолодившись, таким чином, один одним, вони продовжили свою розмову.
– Так, дякую, вони такі гарні, – насамперед сказала Ліза, все ще дивлячись на букет.
– Та буде тобі, ти все рівно стократ красивіша, – не збрехав Діма, адже що може бути прекрасніше щасливої дівчини. – Так, як іспит пройшов? Розповідай.
– Та він взагалі простішим нікуди виявився. Уяви, цілих два питання попалися саме тих, що ми в автобусі повторювали, – про «І мертвим, і живим…» Шевченко і ще про сучасних письменників. І тема твору. Мені здається, я написала його просто ідеально. Там було про патріотизм і любов до свого коріння. І я знаєш, що написала?..
Діма з Лізою повільно йшли в сторону зупинки. Вона несла в руках букет квітів, а він – її теку із документами. Вони трималися за руки, і виглядали, напевно, найщасливішою парою на світі. Ліза все розповідала про іспит, а Діма просто йшов поряд, посміхаючись і відчуваючи щастя упереміш з гордістю – і за неї, і за себе, і, головне, за них.
Вийшовши з автобусу, вони попрямували до Лізи додому – вона попросила, щоб хлопець зайшов до неї, і вони пообідали разом.
Пообідавши, вдосталь поговоривши з Лізиними батьками і, в черговий раз, привітавши її з успішним першим іспитом, Діма повільно пішов додому. Він знав, що під час її двох наступних іспитів вже не зможе бути поруч – у нього своя сесія, на яку треба було виїжджати вже наступного ранку. З кожним кроком, який Дмитро робив у напрямку до дому, величезна куля щастя в його грудях потроху здувалася. І сонце вже не гріло душу, а пекло в спину. Юнак знав, що їде максимум на два тижні, як він і раніше не раз від’їжджав, але йому здавалося, що цього разу йому доведеться пробути цілу вічність вдалині звідси. Йому навіть здалося це необхідністю відправитися на канікули в пекло. Хоча, не можна сказати, що університет був для нього пеклом – він був відмінником, і ніяких проблем зі здачею сесії і бути не могло. Проте сам факт чергової розлуки, хоч і не назавжди, а лише на два тижні, не міг не засмучувати його, а цього разу й поготів, набагато більше, ніж зазвичай.
Повернувшись додому, Діма спершу подумав було зібрати сумку, однак помітив, що вона стояла вже повністю зібраною. Цей факт змусив його посміхнутися – ще б пак, він же сам її сьогодні зранку збирав. Час, що залишився до сну хлопець проводив як зазвичай – листувався із Лізою в соціальній мережі «Вконтакті», грав в улюблені комп'ютерні ігри. Готуватися до першого свого іспиту, до філософії, сенсу особливого не було, адже філософія й так була одним з його улюблених предметів, а значить, майже напевно можна було сказати, що він і без необхідної підготовки отримає з неї максимальний бал.